Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
МАРІЯ ГАЛУН БЛАК ТІТКА АМЕРИКА переклад Марії Струтинської Marie Halun Bloch: Aunt America. New York: Atheneum 1963 Copyright 1963 by Marie Halun Bloch Продовження Дядько Володко підійшов і делікатно сказав: ’’Тепер, малеча, зникайте. Вам не личить збиратися такими гуртами”. Тітка Лідія посміхнулася з виразом жалю за дітьми, що відходили. Мама звернулася до Лесі: "Ходи з нами, Лесю, Тітка Лідія бажає походити по місті". Тут не було іншого виходу, як піти з ними. Єлена вже вхопилася тітчиної руки. Дядько Володко, тітка Софія та Аня залишилися позаду. Тому, що тітка Лідія висловила бажання від відати стару церкву, вони пішли вниз вулицею, в бік до кінця містечка, малим містком через річку, а потім полями до церкви. Вона піднімалася перед ними на своєму горбику, три дерев’яні бані сиділи на її даху. Негодами знищена огорожа бігла довкола великого церковного ґрунту. Коли вони підійшли ближче, Єлена пустилася руки тітки Лідії і почала бігти вперед. Раптово, вона зачепила за камінь і впала, як довга, на землю. ”0 ” — крикнула Леся, ’’лялька!” Тітка Лідія глянула гостро на Лесю, а тоді побігла з іншими наперед. Єленине личко було скривлене від болю, але вона не плакала. Її коліно було погано обдерте зі шкіри і кров сочилася з довгої низки подр’япань на її нозі. Лялька, Леся побачила, не була розбита, тільки її сукенка заплямлена. Тітка Лідія пошукала у своїй великій ручній торбині, витягла чистеньку носову хусточку і подала її татові. "Може це пригодиться зав'язати рану", сказала. Вона взяла ляльку від Єлени і обтрусила з неї брудну землю. Лесині руки аж боліли від бажання подержати ляльку знову, хочби хвилину. Та тітка Лідія віддала її Єлені. Тато, вичистивши Єленину ногу, зав’язував її. Тітка Лідія звернулася тепер до Лесі і простягла руку. "Ходи, Лесю, ми підемо разом до церкви", сказала вона. "Інші можуть піти за нами”. Лесині почуття були дуже бентежні. Хоч вона мала тітку Лідію для себе, це не могло тепер зробити її щасливою. Бо, чи вона не вирішила, що не любить тієї тітки, а навіть бажала, щоб вона собі поїхала? І водночас, тільки тому, що тітка Лідія, очевидячки, вибрала її, йти з нею самою, вона бажала любити її. Поки вони піднімалися на горбовину, питання, що Леся хотіла поставити тітці завирували в її голівці. Та вона не могла вимовити слова. Вона зважилася глянути вгору. Тітка Лідія не виглядала, наче б ця мовчанка бентежила її. Все ж, Леся відчула полегкість, коли вони досягли вершка, де стара церква, забита дошками і занедбана, стояла, наче задумана. Її стіни і балки були побиті вітрами й дощами. Церква нагадала Лесі бабуню Андрушенко, як вона сиділа на сонці, стара й терпелива. Бабуня була така стара, що вона пережила навіть деяких своїх унуків. її сиве волосся було скуйовджене, лице глибоко поморщене, а її рот, через брак зубів, запалий. Одначе, було щось таке приманливе, таке прекрасне в цій жінці, що погляд на неї так якось відсвіжував, як вода з холодного джерела в літню спеку. А коли вона заговорила, хоч рідко воно бувало, вона говорила з такою гідністю і бистрим розумом, що навіть Голова стояв перед нею з подивом. Коли Леся з тіткою дійшли до великих дерев’яних дверей церкви, вони знайшли там щілину, крізь яку могли подивитися до середини. У півсвітлі вони могли бачити старовинну поліхромію святих на стінах, ще завжди з золоченнями, але поплямлену дощем, що капав крізь дірявий дах. Грубі сувої павутиння висіли на престолі. Тітка Лідія була стурбована. "Який жаль", сказала вона, "який важкий жаль бачити, як ті великі твори мистецтва ідуть, занедбані, до повної руїни”. Коли вони йшли поволі довкола церкви, Лесю вдарив теплий пах дерева, що вітріє на сонці. Як вони повернулися до вхідних дверей, вона показала на вежу, що стояла окремо кілька кроків далі. "Це дзвіниця, тітко Лідіє”, вона промовила. ” І дивись, вона відчинена”. "Тоді ходімо до середини", кликнула тітка. Вони піднялися на один високий східець, а тоді крізь відкриті двері до дзвіниці. Тут чути було старовиною. Перед ними виростав довгий, вузький ряд негибльованих сходів. Високо вгорі між в’язаннями висів великий залізний дзвін. В мовчазній згоді вони пішли сходами вгору, Леся попереду. На вершку сходів вони опинились проти дзвона. Продовження буде НАШЕ ЖИТТЯ, КВІТЕНЬ 1978 15
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
