Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
РИ М , ЧУЖ І М ІСТА І Н АШ І Л Ю Д И (спогади з подорожі) Великий світ — й такий малий! Весь втиснений в твої зіниці. І тінь думок твоїх і мрій Лежить на спогадах і лицях... Якби мені хтось в 1973-му році сказав, що я в двох минулих роках буду тричі залишати Австралію, щоб мандрувати по білому світі — я б не повірила! Та чу да трапляються ще й тепер і навіть з грішними вівцями... Попередні два рази я вилітала до Північної Америки, моя третя дорога, на запрошення Блажен- нішого Патріярха Кардинала Йосифа Сліпого, сте лилася до Риму, а згодом і до інших міст Европи. Му шу признатися, що до Европи я вибиралася чомусь з більшим неспокоєм, може тому, що в Америці й Ка наді ментальність наших емігрантів мені не була чу жою і там я мала багато знайомих, тоді, як в україн ській Европі я не знала, що на мене чекає. ★ * * Перше, що чекало на мене в Римі 17-го червня 1975 року — була римська спека і — портрет Леніна, Я — НАЙМЕНША Містечко Долина, початку століття — центр великого повіту, що вгризається глибоко в гори. Для мене — це поїздки кіньми до Рожнітова, де наші свояки, до Спаса, коли батько візьме мене на коротку візитацію школи, до Мізуня, до гарної вілли камерального лісничого Мавльца, до Перегінська на літній час. На прощу до Гошева, де церква на високій горі й багато дідів, що можуть "украсти дитину, зробити її калікою". Але, насамперед, це наш дім на дорозі до ставу, здаля від куряви, що її підносять вози, їдучи на ярмарок. Між старим будинком, з верандою і з ґан ком, широким, і великим садом, який злегка піднімається вгору — зелений простір. Напровесні це подвір'я та сад укривалися жовтенькими квітками, і з цим зв'язаний один із моїх перших спогадів. Я стою з мамою на ґанку, ще в тепленькому пальтечку, і рвуся побігти за квітками, але мама не пускає мене: там ще мокро, я можу перемочити черевички; Стефко побіжить нарвати їх мені. Стефко, якого скрізь повно, старший за мене на чо тири роки, побіг і вже несе цілий оберемок жовтих дзвіноч ків. Я горну їх до себе, вони пахнуть гостро і до цього за паху домішаний запах землі: Стефко повиривав їх разом з корінцями, і тепер я вся обмурзана землею. Стефко — страшний збитошник. Він перекинув мене ко- міть-головою в бочку з дощівкою, як я піднеслася на паль цях і зазирала туди, щастя, що надбігла мама. Він обтріскав мене водою з калабані під ґанком, як бив мене лозою. Але я ЗОЯ КОГУТ С обор Св. С о ф ії в Римі Church o f St. Sophie, in Rome що "красувався” в суперпобільшеному вигляді за вікном на якійсь стіні і обілляв мене холодним потом забутого страху. Потім, перейшовши через контролю байдужовеселих ’’кастом-офісерс” і тримаючи конвульсивно український часопис у руці (який мав бути ознакою, що я — є я!) я побачила вишивану кольоратку сивоскроннього священика, що йшов до мене. — Вітаю вас в Римі, пані Зоє! Слава Ісусу Хрис- ту! І часопису не треба, я вас і так пізнав. Будьмо знайомі: Отець Петро Стацюк називають. Де ваші ва лізки? Ходім, бо надворі авто чекає! МАРІЯ СТРУТИНСЬКА люблю Стефка і завсіди обороню його від кари, так ревно й голосно плачу. Я продаю йому за папірчики мої кусники торта, коли він тільки схоче бавитися зі мною "в склепик”. У нас є ще двоє старших від Стефка — рік і два — Ірен- ка й Ромко. Ще був Юрчик і була Славця, колись давно, в Шоломиї, але вони чогось повмирали. До Іренки належать усі грушки в саді, а до Ромка усі яблука, Стефкові відступили сливки, і він свариться, що на них треба довго чекати. А зривати ані їсти нічого зеленого не вільно бо буде боліти всередині, а татко, замість пожалувати, ще добре на сварить. В саді бігала сарна, але Ромко повісив їй на шию дзві ночок, вона настрашилася того дзвонення і втекла через поле за садом — до лісу. Наш сад такий великий, що я можу в нім загубитися між широкими яблуньками, покрученими сливами, височезними грушами й черешнями, а також у тат ковій шкілці дерев. Там часто ховається Стефко, як щось прошкробає. У нас є корова, і мене носили взимі через великі сніги показувати телятко, що їй народилося. Коні, а потому вже тільки один кінь, Ґжесьо, є на то, щоб татко їздив на свої візитації, а часом ми всі кудись візком на ресорах або залубнями. Іренка дуже любить кури, вона понадавала їм різні імена і не дає Гані жадної зарізати. Часом у нас є ін дики, качки і каплуни, але вона ними не займається, бо вони мають жити лише до свят — і на то нема жадної ради. НАШЕ ЖИТТЯ, ЖОВТЕНЬ, 1976 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
