Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЩЕДРИЙ ДАР МАРТА ЗЄЛИК У моїй кімнаті, над великим, дерев’яним бюрком стоїть полиця з усіми моїми найдорожчими пам’ятками. Побіч букету малинових рож з моєї ґрадуації лежить білий камінчик, який я видовбала із сніжно-білої колони Партенону у Греції. За цим є пара моїх дитячих черевичків, що їх мій вуйко колись давно позолотив. Сьогодні ці речі пов’ялі, засохлі, почорнілі; а спомини про них зникли уривками у глибині моєї пам'яті. Та посеред цих пам’яток лежить ще маленька, залізна коробка, яка колись в собі мала білий перець. Вона нічим не відмінна від тисячів інших малих, залізних коробок, лиш може більш заржавіла й оббита. Та ще до сьогодні вона викликає в мені живі, яскраві почуття; не тому, що пригода зв’язана з нею сталася недавно, а тому, що це не були перелетні почуття, новість яких розплилася з часом. Пригода, в якій коробка грала головну ролю, трапи лася мені одної холодної суботи коли я взяла своїх новачок колядувати. Дівчата завзято ходили з хати до хати співаючи ” Бог Предвічний” . Це одинока коляда, що семилітні діти вміли напів приступно заспівати. Як їхня сестричка, я намагалася втримати хоч якусь міру спокою. Та це мені ніяк не вдалося. Одна новачка загубила рукавицю, друга пере летіла через дорогу, і ще на червоне світло, а третя десь зовсім зникла. По годині такого колядування я мала досить і була готова чимскорше вернутися до домівки та це мені також не вдалося. Новачки мене обступили і давай мене переконувати, щоб ми ще раз заколядували. Вони певно сподівалися, що хтось може їх прийме цукерками і чоколядами. Не було ради — я згодилася. Ми перейшли дорогу та попрямували до низького, мурованого будинку. Перед вагою нас усіх тяжкі залізні двері відчинились і ми ввійшли у вузький коридор, освічений лиш однією лямпою. Я хотіла перевірити число хати жінки, якій ми мали колядувати та затерті імена на поштових скринках не дали на це нагоди. Заки я мала час рішити де далі йти, мої новачки побігли догори сходами і загримали в перші двері. Коли довший час ніхто не відповідав, вони нетерпеливо знов застукали. За кілька секунд двері трішки відхилились і боязкий голос, ламаною англійською мовою запитав: Т у іс дер?” Незважаючи на чужу мову дівчата гучно закричали: "Колядники” Двері майже непомітно рушились, і голос, вже сміліше і на моє диво, по-українському повторив: "Колядники?” Я випередила новачок і голосно сказала: ” Чи можна заколядувати?” Замість відповіді двері поволі від чинились і ми по одній ввійшли до хати. Жінка, що стояла за дверима відповідала на наші привітання здивовано, ніби не могла собі усвідомити хто саме ми є. Вона стояла непо рушно, худими руками спершись на край малого стола. її голова, покрита сивим волоссям, заплетеним у вузеньку косу, спустилася на груди, а її блідого лиця, повного глибо ких зморщок, було нам майже не видно. Ми уставились у півколо і розпочали коляду. Новачки жваво співали, а я розглядалася довкола себе. Кімната була велика й простора: а, може, мені тільки так здавалося, бо в ній було дуже мало меблів. В одному куті стояло мале ліжко, старанно закрите сірим, закудлаченим коцом. З-під ліжка висувалися дзюбаті носики пари сходжених черевиків, а біля ліжка, на дерев’янім кріслі лежала мала, пожовкла книжка. Порядок цього кутика був зовсім відмінним від неладу противного, де стояв столик. На ньому я бачила кілька аркушів паперу, покриті невиразним письмом, горнятко, на дні якого була якась бронзова рідина, та пара окулярів з потрісканими шклами. Кімната, зі своїми запо рошеними стінами та слабими лямпами здавалася темна і задушлива. Вона відзеркалювала убогість старої жінки, яка тепер піднесла голову, і нахилилась трохи вперед, прижму реними очима пильно оглядала нас усіх. Коляда закінчилась... Ми повіншували й затихли, чекаючи відповіді від жінки. Вона довго стояла не рухаючись; потім підійшла до нас і тремтячим голосом, ледве чутно сказала: "До мене вже так довго не приходили колядники. Я вам вдячна, що ви мене не минули...” Її очі блистіли сльозами, а руки неспокійно скручували білу хусточку в тісний клубок. Мої новачки ніяково дивилися то на жінку, то одна на одну, а по мені перебігло почуття вдо волення, що ми цій жінці нашою скромною колядою зро били таку зворушливу приємність. Дівчата вже посувалися в сторону дверей та жінка їх затримала і кивнула рукою, щоб вони прийшли ближче до неї. Ми стали в тіснім колі довкруги стола і дивилися, як згорблена постать жінки відчинила шуфляду низької скрині і нахилившись над нею шукала чогось довгими, костистими пальцями. За хвилину, з під купи пожовклих обрусів, вона витягнула малу, заржавілу коробку. "Я хочу вам це дати. За вашу коляду”. Дрижачими руками вона відкрила коробку, а з неї посипалися дрібні гроші: по центові, по п’ять вони роз котились по столику, вдаряючи об себе дзвінким, металевим звуком. "Я знаю, це небагато. Але це все, що я маю. Ви ж зрозумійте. Ваша коляда така приємна. Я вже так довго не чула...” її голос поволі стихав, а руки згортали центи і жменями кидали їх назад до коробки. Жінка її закрила і встромила в руки здивованої новачки, яка напевно не знала, який скарб вона тримає. Я хотіла щось про мовити, якось сказати жінці, щоб ці гроші собі тримала бо нам їх дати це завелика для неї втрата, та я не довіряла своєму голосові, бо тепер в моїх очах блистіли сльози і що хвилини грозили покотитись по лиці. Непевним голосом я лагідно сказала "Христос Раждається” та повернулася до дверей. Жінка беззубим усміхом та помахом старечої руки вивела нас на коридор не замикаючи дверей, аж доки ми не вийшли на двір. Пронизливий холод намагався пробитися до мене, та я була узброєна проти нього теплотою своїх почувань, які мене огорнули, мов м’яким покривалом. Дорогою до домівки дівчата взялися числити гроші. Із залізної коробки начислили вони 99 центів. їхні скривлені міни відзеркалювали невдоволення, що тут навіть не було одного доляра. Та вони розуміли, що ми всі сьогодні були свідками найщирішої жертви. Жінка напевно місяцями збирала ці гроші, по центові кидаючи їх до коробки. Її дар — 99 центів — пишається в мене на полиці поміж іншими цінними пам’ятками. НАШЕ ЖИТТЯ, ТРАВЕНЬ, 1976 15
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
