Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
З РІЗДВЯНИХ СПОГАДІВ л. Б. Галина Журба — уродженка Поділля. Того Поділля, що своїми ярами межує вже з Київщиною. Але вона прожила з чоловіком довгий шмат часу на Волині. І то не на одному місці. Її непо сидюща вдача носила її по різних закутках. Всюди зустрічала вона те саме українське село, тих са мих щирих і довірливих україн ських селян. Вона вміла знайти дорогу до них, увійти в їх довір’я. Того навчилась вона ще в рідному селі на Уманщині, ще тоді, коли жила в батьківському домі. І недарма місцевий ’’урядник” , себто представник поліції, кликав її батька на розм ову, щоб усвідомити його про дії його до чок, яких він звав ’’отчаянними баришнями”. Нічого ці пересто роги не помагали. І хоч від того часу проминуло кільканадцять ро ків і ’’отчаянная баришня” вже стала зрілою жінкою, проте нічого не змінилося в її відношенні до селян. Вона підтримувала їх і ра дила їм у їх заходах проти влади. Бо відносини в 20-тих pp. не були веселі. Вигравши війну окупант закріплював свої воло діння. Законами і розпорядкми, що були вимірені проти україн ського населення, обмежував всі прояви культурного й господар ського життя. Це відбивалось головно на українському селі, де поліційний представник був не- контрольованим паном ситуації. Свої переслідування спрямував проти свідомих селян. А таких — багато з них — знала Галина Журба. — От, влада переводить шкільний плебісцит. Така й така кількість мешканців села може виповістись за українською мовою в школі. За законом все наче просто й ясно, але не так на практиці. Поліція робить перешко ди чи то в голосуванні, чи то в дорозі до міста. А селянам це не байдуже. У торговий день приїздять до Здолбунова, де проживали Нивинські, і до мене на пораду. А мені що? Теплу хустку на голову, кожушок на плечі і в дорогу. В одному селі побувала в кількох хатах, у другому в інших. У мене в руках припис закону про плебісцит і ми радимось, як обійти перешкоди. — І от одного дня терпець нам урвався. Реченець плебісциту вже недалеко, а поліція все нові придумує перешкоди. І от змовляюся з моїми ’’хлопцями” (це здебільшого молоді господарі, в яких уже є шкільні діти) — піти на скаргу до старости. Цілою гурмою ввалюємось у його канцелярію в прийомний день. Передаю секретарці мою візитівку і — о диво! — мене приймають поза чергою. Видно, що секретарка не получила мене з гурмою селян, з якими я увійшла. Й от разом із ними я входжу в кабінет старости — на велике згіршення всієї кан целярії. — Староста вислухує мене, піднявши брови. У мене в руках примірник розпорядку про пле бісцит, а поруч того зажалення на всі безпорядки, що діються по се лах. Покликуюся на одне і друге і прошу моїх супутників посвід чити, а то й власними словами розказати про те безправ’я, що діється по селах. Староста мусить це вислухати. Він штивно киває головою й обіцяє розглянути наше зажалення. — А незабаром — вислід наших заходів. Вже проминула осіння слота і перший сніжок припорошив землю, коли одного дня проведено арешти. Мене й усіх учасників того зажалення посадили. До товариства взяли й мого чоловіка, що не був причас- ний до того заходу. Тільки щоб це зробити більш скомпліковано — мене й частину моїх ’’спільників” посаджено в тюрму в Острозі, а чоловіка разом із іншими у Рів ному. — І от попливли наші тюремні дні. Тюрма має великий резонанс і все, що в ній діється, всім відоме. До- моїх ’’спільників” стали приходити жінки з передачами. Переказували, як проходить пле бісцит під кермою поліції, кого ще взяли, що чувати про мого чоло віка і других. А при передачі все був вузлик для ’’Галини”, як вони мене називали. — А тут Різдво щораз ближче. Жінки, що я з ними сиділа в камері, починають згадувати, не одна втре сльози на згадку, як то вона буде тут святкувати. Я ділюся з ними принесеним і обіцяю їм, що разом проведемо Свят-Вечір. Аж ось одного дня котрась, що була при вікні кличе мене радісно. І я бачу, як крізь сніжки заспи бреде до тюрми мій чоловік. За зв и ч ко ю д а в н ь о го революціонера він окинув оком вікна тюрми. І ось побачив моє обличчя, притулене до ґрат. Помахав мені радісно, а потім попрямував на тюремне под вір’я, щоб щось довідатись про мене. — Ох, не будете ви з нами! забідкались мої товаришки не долі. Уже вас чоловік видобуде... — Я не вірила в те, але мені вже легше стало, що чоловік на волі. Звісно, тюремна влада побачення йому не дала. Але в сам день Свят-Вечора ключник негайно по сніданку викликав мене ”з речами”. Попрощалась я зі своїми сусідками, залишивши їм переда чу, що її принесли мені дбайливі жінки. Але яке було моє здивуван ня, коли на тюремному подвір’ї зустріла я своїх ’’спільників” по шкільному плебісциту! Показується, що їх теж звільнили, як і мене. Звісно, плебісцит уже був переведений, отже нічим уже вони не загрожу вали. А моя тепла хустка і ко жушок стали мені у пригоді. А яка це була поворотна дорога! На нас чекали сани, що їх доставили дбайливн господині. Пара добрих коней, що їх трима ли господарі на Волині, везла нас ”во свояси”. Морозний воздух обвівав нас своїм подувом і нам було радісно, що ми разом. Госпо- Докінчення на стор. 10 6 НАШЕ ЖИТТЯ, СІЧЕНЬ 1976 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
