Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
І. КЕРНИЦЬКИЙ МАРТА ТАРНАВСЬКА У ДОНІ ВЕСІЛЛЯ Залицяння Сміялась я: ти — іскра електрична, ти — спалах со л о м ’яного вогню. Твоє тепло бездом н и х не нагріє. І сміх мій був фривольний, молодий, мов відгомін давнозабутих арій. Як зайчик сонячний плигне в підвал — чи ж це посол прибув з країни казки? Чи ж це — квиток на п одор ож д о сонця? — але в очах людини раптом — усміх, і в тілі нагло — трепіт ожидань... Сміялась я: ти, друж е, — перелесник, ти — вітру невгомонного порив. Ох, небезпечно у твоєму вирі! Не вітер — корабля мого рушій. Але, за д у х у кинувши каюти, як радісно на палубу піти і вітром заплести собі волосся! Сміялась я: цей мій фривольний сміх ти відтворив із нот забутих арій. Невинна гра із вогником чуття. Але, чи справді іскра електрична, цей спалах солом'яного вогню, цей буйний вітер — не здійм е пожежі? 1971 Тато і мама сповняють сьогодні не абияку функцію: розписують запрошення на вінчання своєї доні. Мама (в татових окулярах) адресує конверти, — має читкіше письмо, — тато ліпить поштові марки й відфайковує в списку прізвища запрошуваних гостей. Маму треба, як то кажуть, ’’чекувати”, вона, сердешна, плутається: кого зовсім помине, кому втарабанить і двоє запрошень... Знак, що мама хвилюється. — Що ж то, ніби, за порядки? — іронізує тато. — Дочка виходить заміж, а мама по ночах не спить, заживає аспірину... — Мовчи! Не перешкоджай! — офукнулась мама. До речі, тепер уже з мамою все гаразд, тепер вона спокійна: знає, що доня виходить заміж за нашого, українського хлопця, ”з порядної родини”. Але так, рік тому, справи стояли погано, коли їхня дитина задурилась була в якомусь таліянчику... Та Господь Милосердний зглянувся на матірні сльози, вислухав усі її молитви та вервички, прийняв Богослужби, відслужені в цьому намірені, і дівчина вразумилась: кинула таліянчика, а стала ходити з Омельком, теперішнім нареченим. — Ох, ця нинішня молодь! — зідхнула мама, знімаючи татові окуляри. — Вони знаєш, всі ці справи цілком інакше переживають, якось так холодно, без чуття, без найменшого хвилювання... Ти чув, напри клад, як вони плянують свою пошлюбну подорож?... Так, якби вибирались в кіно або на якусь пластову прогульку — Ех, — махнув рукою тато, — що то мені за пошлюбна подорож, що триває раптом два тижні?... То наші, мамцю, медові місяці вже тягнуться 24 роки, слава Богу! Пригадуєш собі, як то було: в неділю ввечері ми взяли шлюб у святому Юрі, а вночі мусіли тікати, бо червоні підходили під Винники... Я уважаю себе на ’’ганімунах” так довго, аж не повернемось до Львова! — Ох! — стрепенулась мама, — як нині ввижається мені той темний, товарний вагон, переповнений брудними, вонючими німаками, що відступали з фронту... Донині ріжуть мені вуха їх ординарні жарти, натяки... — Ну, не всі з них були такі грубі, ординарні. А пригадуєш того старого з Ляйпціґу, учителя музики, що десь, за Перемишлем, відступив тобі сидяче місце на власному наплечнику?... Пригадуєш, як він, присвітуючи ліхтариком, показував нам фотознімки своєї ’’муті”, дітей та першої внучки?... — Ех, де мені таке голови тримається! — позіхнула мама. Цю милу подружню розмову перервав скрегіт замків, скрип дверей, і на коридорі зацокали череви чки на шпильках: — Ого! Це наша відданиця! Доня вбігла до кімнати вітром-гураґаном! — Що тут робиться? Чому так темно?... Ааа, тато з мамою романсують... Що?! Запрошення ще досі не розписані? — Та вже розписані, тільки не вислані, — виправдувались батьки, немов школярі перед учителем. — Тату! Бери листи і махай зараз на пошту! Ти, мамо, ще раз потелефонуй на Союзівку в справі оркестри! Бабця хай собі добре порахує, скільки шинки й ковбаси треба буде їй на сендвичі! Рухайтесь, люди, окей?... Я біжу, бо там, надолі Омелько чекає. Ого, вже трубить!... Скрипнули двері, зацокали шпильочки: молодість перешуміла через хату... Бути жінкою — це нелегка доля, адже завжди треба мати справу з чоловіками. (Джосеф Конрат) 12 НАШЕ ЖИТТЯ, ЧЕРВЕНЬ 1975 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
