Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ПРАБАБУHR Уривок з повісти Богдана Нижанківського "Свято" яка незабаром появиться друком. БОГДАН НИЖАНКІВСЬКИЙ Калина Полінська поставила під деревом крісло, широке, з трохи перехиленою спинкою, з опертям на руки, крісло-коливан, узяла маму під рамено і, нахилившися до неї близько, сказала: — Мамо, тут буде добре, ніхто не перешкоджатиме. З правого боку озеро, а там просто — посадять дуба, а з лівого боку, на тих дошках, на площадці будуть танцювати, але ще не зараз. Прошу сидіти і нікуди не йти, добре? Що мамі принести? Може севен ап? Я зараз прийду, тільки подивлюся, куди пішов Остап, напевно до буфету, а лікар заборонив йому пити пиво. А светра прошу не скидати. Як прийде Ліда з Івасиком, нехай нікуди не йдуть, нехай почекають, а Івасикові не кажи говорити ’’Отче наш", він уже теті Мані сказав два рази і вуйкові Зенкові один раз, аж зіпрів. Ти, мамо, попроси Івасика нехай він скаже віршик, той на твої уродини, ти його любиш і він коротенький, так що Івасикові не треба під- повідати. Отже, мамо, я вже йду, тільки на кілька хвилин, уважай на себе, добре? Мама-прабабуня ввесь час усміхалася і кивала головою, вкінці тихо сказала: — Добре, доню, добре, вже йди. Калина Полінська відходила й оглядалася, а мама-прабабуня незграбно помахала рукою і задивилася на озеро, де плив малий вітрильник, але не дуже хотів плисти і кількоро хлопців та дівчат гребли руками, а він пере хилявся і, здавалося, ось-ось перекинеться, але якось не пере кидався, плив далі, а з вітрильника долинали сміх і вигуки, і широка луна котилася понад деревами, високо і ще вище, а як глянути було за нею, то крутилася голова і завертались очі. Мама-прабабуня мала охоту встати, але дочка буде гніватися, картатиме, як малу дитину, правда не дуже, буде переконувати й вимагати обіцянки, що більше цього не зробить, ну, багато говорення, як завжди, і всі будуть на неї дивитися докірливо, очевидно, а вона нічого, зовсім нічого, бо ніби що?.. Сьогодні вранці вона трохи помилилася. Насамперед узула півчеревики, а потім намагалася натягнути на них панчохи, і то не свої, а доччині, нейлонові. І як це сталося? А її знайома, пані Матулинська, здається, Марія, одного дня вийшла надвір, оглянулася туди-сюди і забула, в котрій хаті живе. На щастя, надійшов листоноша, дав їй листи, і тоді вона прочитала власну адресу. Але з нею таке ще ніколи не трапилося. Завжди, як погідний і теплий день, дочка виходить з нею або Михась, уже пластун, який тримає її за руку і перестерігає: ’’Праба, уважай”. Чи люди стали такі страшні, чи щось має завалитися? Але тут не треба уважати. Трохи гамірно, але вона такий гамір любить, від озера повіває вітрець-свіжачок, дерева шумлять, ледве-ледве чути, а це дерево над нею — воно пахне, знайомий запах, такий як на Високому Замку, кріслатий каштан, а їх було багато, вздовж алей, а як тепер замкнути очі, то зовсім, зовсім... Хтось проходить поруч, щось говрить, до когось, то по-англійськи, то по-українськи, чути сміх — то дівчина, жінки сміються інакше, далекий голос кличе ”Христино-о-о”, і так лунко звучить, такий дзвінкий, такий молодий, як той голос на вакаціях, тоді коли вона мала нову сукенку в червоний горошок, з синенькою кокардою на грудях, і бігла, а коса метлялася на спині, а голос роз пливався, танув і знову доганяв її, і знову його не було, тільки вітер, тільки вітер, дедалі слабший, дедалі лагідніший, і тиша, і спокій, бо так усе... Мама-прабабуня плакала, мовчки, звичайно, як удома, коли сиділа в своїй кімнаті на ліжку, а дочка й усі хатні думали, що вона спить, — трохи підтягала носом, шукала хустинку, але не могла знайти, а сльози текли поволі з- під окулярів, спливали по щоках, на уста, а їй було байдуже, що люди можуть бачити, що можуть подумати... Зрештою, вже надходила дочка, невиразно маячіла, трохи підбігала, махала рукою тою вільною, вже бачила виразніше, а другою рукою притискала до грудей, здається, пляшку, якусь торбинку і ще щось, загорнене в папір. Може, морозиво? Дочка, переводячи віддих, приклякнула коло неї, вхопила за руки: — Що сталося, що? А вона, мама-прабабуня, глянула на неї крізь сльози й усміхнулася: — Ті каштани... — Які каштани? — Ті каштани на Високому Замку, і та сукенка... Калина Полінська знайшла на маминих колінах хустинку і обтирала їй обличчя, і заглядала в мокрі очі, і мовчки гладила її сиве, рідке волосся. Перший раз жінка виходить заміж з наївности, другий раз — із любови, третій раз керує нею пристрасть, четвертий раз — до свід , а п’ятий — надія... (Елізабет Тейлор) Рожер Вадім про жінок: Якщо жінки — інтелектуалістки, то вони агресивні і сваряться з мужчи нами. Я к щ о ж в о н и — н е і н т е лектуалістки, то з ними нудно. НАШЕ ЖИТТЯ, ВЕРЕСЕНЬ 1975 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
