Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ПРАБАБУHR Уривок з повісти Богдана Нижанківського "Свято" яка незабаром появиться друком. БОГДАН НИЖАНКІВСЬКИЙ Калина Полінська поставила під деревом крісло, широке, з трохи перехиленою спинкою, з опертям на руки, крісло-коливан, узяла маму під рамено і, нахилившися до неї близько, сказала: — Мамо, тут буде добре, ніхто не перешкоджатиме. З правого боку озеро, а там просто — посадять дуба, а з лівого боку, на тих дошках, на площадці будуть танцювати, але ще не зараз. Прошу сидіти і нікуди не йти, добре? Що мамі принести? Може севен ап? Я зараз прийду, тільки подивлюся, куди пішов Остап, напевно до буфету, а лікар заборонив йому пити пиво. А светра прошу не скидати. Як прийде Ліда з Івасиком, нехай нікуди не йдуть, нехай почекають, а Івасикові не кажи говорити ’’Отче наш", він уже теті Мані сказав два рази і вуйкові Зенкові один раз, аж зіпрів. Ти, мамо, попроси Івасика нехай він скаже віршик, той на твої уродини, ти його любиш і він коротенький, так що Івасикові не треба під- повідати. Отже, мамо, я вже йду, тільки на кілька хвилин, уважай на себе, добре? Мама-прабабуня ввесь час усміхалася і кивала головою, вкінці тихо сказала: — Добре, доню, добре, вже йди. Калина Полінська відходила й оглядалася, а мама-прабабуня незграбно помахала рукою і задивилася на озеро, де плив малий вітрильник, але не дуже хотів плисти і кількоро хлопців та дівчат гребли руками, а він пере хилявся і, здавалося, ось-ось перекинеться, але якось не пере кидався, плив далі, а з вітрильника долинали сміх і вигуки, і широка луна котилася понад деревами, високо і ще вище, а як глянути було за нею, то крутилася голова і завертались очі. Мама-прабабуня мала охоту встати, але дочка буде гніватися, картатиме, як малу дитину, правда не дуже, буде переконувати й вимагати обіцянки, що більше цього не зробить, ну, багато говорення, як завжди, і всі будуть на неї дивитися докірливо, очевидно, а вона нічого, зовсім нічого, бо ніби що?.. Сьогодні вранці вона трохи помилилася. Насамперед узула півчеревики, а потім намагалася натягнути на них панчохи, і то не свої, а доччині, нейлонові. І як це сталося? А її знайома, пані Матулинська, здається, Марія, одного дня вийшла надвір, оглянулася туди-сюди і забула, в котрій хаті живе. На щастя, надійшов листоноша, дав їй листи, і тоді вона прочитала власну адресу. Але з нею таке ще ніколи не трапилося. Завжди, як погідний і теплий день, дочка виходить з нею або Михась, уже пластун, який тримає її за руку і перестерігає: ’’Праба, уважай”. Чи люди стали такі страшні, чи щось має завалитися? Але тут не треба уважати. Трохи гамірно, але вона такий гамір любить, від озера повіває вітрець-свіжачок, дерева шумлять, ледве-ледве чути, а це дерево над нею — воно пахне, знайомий запах, такий як на Високому Замку, кріслатий каштан, а їх було багато, вздовж алей, а як тепер замкнути очі, то зовсім, зовсім... Хтось проходить поруч, щось говрить, до когось, то по-англійськи, то по-українськи, чути сміх — то дівчина, жінки сміються інакше, далекий голос кличе ”Христино-о-о”, і так лунко звучить, такий дзвінкий, такий молодий, як той голос на вакаціях, тоді коли вона мала нову сукенку в червоний горошок, з синенькою кокардою на грудях, і бігла, а коса метлялася на спині, а голос роз пливався, танув і знову доганяв її, і знову його не було, тільки вітер, тільки вітер, дедалі слабший, дедалі лагідніший, і тиша, і спокій, бо так усе... Мама-прабабуня плакала, мовчки, звичайно, як удома, коли сиділа в своїй кімнаті на ліжку, а дочка й усі хатні думали, що вона спить, — трохи підтягала носом, шукала хустинку, але не могла знайти, а сльози текли поволі з- під окулярів, спливали по щоках, на уста, а їй було байдуже, що люди можуть бачити, що можуть подумати... Зрештою, вже надходила дочка, невиразно маячіла, трохи підбігала, махала рукою тою вільною, вже бачила виразніше, а другою рукою притискала до грудей, здається, пляшку, якусь торбинку і ще щось, загорнене в папір. Може, морозиво? Дочка, переводячи віддих, приклякнула коло неї, вхопила за руки: — Що сталося, що? А вона, мама-прабабуня, глянула на неї крізь сльози й усміхнулася: — Ті каштани... — Які каштани? — Ті каштани на Високому Замку, і та сукенка... Калина Полінська знайшла на маминих колінах хустинку і обтирала їй обличчя, і заглядала в мокрі очі, і мовчки гладила її сиве, рідке волосся. Перший раз жінка виходить заміж з наївности, другий раз — із любови, третій раз керує нею пристрасть, четвертий раз — до свід , а п’ятий — надія... (Елізабет Тейлор) Рожер Вадім про жінок: Якщо жінки — інтелектуалістки, то вони агресивні і сваряться з мужчи нами. Я к щ о ж в о н и — н е і н т е лектуалістки, то з ними нудно. НАШЕ ЖИТТЯ, ВЕРЕСЕНЬ 1975 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
