Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Перше Різдво на чужині МАРТА РІДНА Був грудень 1944 р. Я жила то ді у Відні. Не маючи постійної праці я заходила часто до Укра їнського Центрального Комітету і а Гіцінгу та помагала там у бюро- вій роботі у Відділі Молоді, що його очолював пок. проф. Севе- рин Левицький. Одного дня, коли я зайшла ту ди, професор сказав мені, що хо тів би зі мною поговорити, але за раз же оглянувшись по кімнаті, до дав: ,,Не тут“. Ми умовились, що зустрінемось у невеликій кавярні біля парку. У призначений день і час я зайшла туди. Замовивши каву, ми почали з професором розмову про політичні події останніх днів та про щораз трудніше життя у Відні. Несподівано професор запитав мене, чи не хотіла б я кудись по їхати. Звичайно, подорожувати я завжди любила, але в цій стадії війни подорож була ані приємна, ані безпечна. І не чекаючи відпо віді, він заявив мені: — Треба когось вислати зі свя точними різдвяними дарунками на летунські бази коло Мюнхену, де летунську допоміжну службу пов нять наші юнаки. (Частинно заби рали їх німці насильно, частинно голосились в часі масового нашо го виїзду з України). — Ви знає те німецьку мову і вірю, що це виконаєте. — Мюнхен!!! Я піднесла здиво вані очі на мого сусіда. — Так. Мюнхен! Ніхто туди не хоче їхати. Я вже не з одним го ворив, а мені кажуть, що Мюнхен щодня американці бомблять, і за жадну ціну не поїдуть. А наші ді ти там мусять жити, і їх ніхто не питає, чи вони бояться бомб чи ні. Життя тепер ставить нам про блеми, і ми їх мусимо розв’язува ти, згідні вени з українською ра цією чи ні. Ви — пластунка і я сподіюсь від вас більше зрозумі:.- ня для тієї справи. А втім ви... са мітня. Мій погляд вибіг через вікно ген аж у парк. Сонце гралось у ньо му золотими іскрами по деревах, відбивалося діамантами по снігу. Було гарно. Я була молода і мені так само хотілось жити як і тим, що від Мюнхену відмовлялись. Мовчазно минали хвилини... Професор нервово вистукував пальцями по столі. Я чула, що йо го зір пронизує мене. Минали се кунди чи мінути. Моє життя ста нуло мені перед очима, особливо останній період, коли я майже чу дом уникнула смерти на Словаччи ні. А що, як Боже Провидіння виз начило мені ще щось сповнити! — Я поїду!!! — Но, то тепер я буду з вами інакше говорити — усмішка про бігла по обличчі професора. Він нахилився ближче до мене і гово рив майже шгпотом: — Окрім пакунків ви маєте ви конати ще одне завдання. Німеч чина валиться. Ми маємо певні ві домості, що південно-західня Ба варія буде в засягу американських впливів, і коли більшовики ввій дуть на територію Німеччини, ми мусимо нашу молодь спрямувати туди, де будуть більші шакси на її фізичне збереження. Писати про те не можемо, і тому ми з да рунками висилаємо таких людей, які це нашим хлопцям перекажуть. Я вам дам 'кілька прізвищ і з ти ми хлопцями ви можете відтверто говорити. Прізвища мусите запа м’ятати. Він витягнув мапу Мюнхену, де червоними точками були зазначе ні німецькі летунські бази, на яких працювали каші хлопці. Було їх мабуть 5. Він не вірив, що мені вдасться дістатися на всі бази, але коли б мені пощастило зустріну тися з нашими хлопцями на двох найбільших базах у Мюнхені, то і це було б великим успіхом. Дня 3 січня 1945 р. вранці я зголосилася до Українського Цен трального Комітету, одержала до кументи і гроші на дорогу. Пакун ки вже були готові. Складались вони з калачика, кексів, цукерків і української книжки. їх заладова- но на вантажне авто і ми відвезли їх на станцію Вестбангоф та на дали. Того самого дня ввечорі, по прощавшись зі сестрою і свояка ми, я виїхала до Мюнхену експре сом Відень-Франкфурт. Перед від ’їздом професор повідомив мене, що зі мною поїде ще проф. Т., бо може йому вдасться дістатися ще на дві дальші бази. Поїзд був досить переповнений і очевидно неосвітлений. Мені прийшлося стояти на коридорі. Коло півночі кондукторка, пере глядаючи квитки, закликала паса жирів мінятися сидячими місцями. Незадовго після цього якась моло да жінка приступила до мене і за пропонувала мені місце в переділі. З якою насолодою я втішалась сидженням у м’якому фотелі після чотирьох годин стояння. Рівномір не коливання поїзду заколисувало мене до сну... Збудив мене крик ,,Ауф“.г Хтось зловив мене за руку і зір- вав з місця. В цій хвилині вагоном стрясло, він сп’явся вгору, клунки полетіли на голову, паніка і крик. Хтось засвітив кишенькову лямпку і ми побачили закривавлене облич чя тієї жінки, що зробила мені мі сце. Ми кинулись їй на рятунок. Вона до дверей розтяла собі ціле чоло, рана виявилась легка, ми зробили, з чого мали перев’язку і жінка заспокоїлась. Хтось виско чив через вікно довідатись, що сталося. Це два поїзди зударились і кілька задніх вагонів було роз битих. Над ранком ми рушили в даль шу дорогу. Сонце вставало весело й ясно. На небі ні хмаринки. — Знаменитий день для легун- ських нальотів... — завважив я- кийсь старшина в моєму переділі. Десь коло 10-ої години ранку я завважила на залізничих стан ціях вивішені жовто-сині смугасті прапорці. Мені пояснювали, що це ознака летунської тривоги. Я си діла при вікні. Мій зір часто блукав по небі, але воно не було тривож- ливе. Десь коло полудня я раптом спостерегла на снігу неначе тінь велетенського птаха, який швидко наближався до нас. У цій хвилині хтось крикнув: ,,Нідер!“,- ми ки нулись на землю, а крізь вікна пс- 1 Вставати 2 Лягай! 6 НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1974 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
