Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
дить симпатичний чоловік, з ввіч ливим усміхом вітає нас, гово рить українською мовою, аж ми ло! — Чую, чую, -—- каже, — що ви р&ворите по-нашому, от при ємно почути свою мову. А ви теж з Росії? ■— питає. — Ні, ми з України, а ви? ■— питаємо навмисне. — Та я тут родився, але мій прадід Кузима прибув сюди з Києва, з самого Подолу. Дав ненько це було. Тяжкі часи були тоді в Росії. — Хочете сказати — в Укра їні, — спростовуємо. — Та... так, так, але, знаєте, все те було колись царське. Ба гато я наслухався від свого діда, від батька, а вже найбільше від батькової матері. Втікали наші люди від біди з рідного краю. Тут, хоча тяжко працювали, зате вільні були! От побудували ха ти, привезли собі з Києва жінок, поодружувалися в церковці, що самі власними руками збудували, за свої гроші спровадили свя щеника — теж з Києва, щоб ро сли в своїй вірі... але, знаєте, ні хто не вічний. Минулися наші ді ди, минулася наша церква, при бувають сюди на готове чужі, баламутять наших дітей, заводять свою віру, а наша церква, як си рітка розпадається в бур’яни. — Чому ж не підете в інше місце жити? -—- питаємЮ’. -— Знаєте, якось трудно, — відповідає Кузима. — Щось нас тут тримає! Жаль покидати ді дівщину чужим... Оті всі хати за мешкують діти й внукиї наших перших поселенців — Карпенків, Кузимів та Букових. Наші діди тяжко скородили землю своїми руками — для нас! Та й... — д о дає з теплою усмішкою — д р у гого Києва по цей бік, нема! -—- А чому це містечко ваші прадіди якраз так назвали? -— питаємо. -—- Бо... туга в них була ве лика! -—- відповідає поважно Ку зима. — Так вони назвали, так записано на стейтовій карті: Київ, та й годі! Хотілося говорити з цією лю диною довго-довго, спитати про те все, чого він відразу не міг розказати. -—- Спишіть те все, що пам’я таєте від своїх дідів, — просимо ЯРОСЛАВА ОСТРУК З глибоким жалем довідався світ українських читачів про те, що 5 квітня 1973 р. відійшла у вічність письменниця Ярослава О- струк. Широкий загал дуже любив і цінив ї ї твори. Тому з сумом ще раз пригадує собі створені нею постаті молодих учительок („Про валля", ,,Оля“, „Хуртовина гря де"), переслідуваних жидів („Р о дина Гольдів“), молодої підпіль ниці („Коли мернуть зорі"), мі шане подружжя („Те, що р оз’єд нує'1). Ярослава Острук походила з Сосенків. Народилася в Босні, де ї ї батько був суддею. Ма- ПОСМЕРТНА ЗГАДКА -— перешліть нам, будемо щиро вдячні. Усміхнувся добродушно^ і з якоюсь резиґнацією в голосі ска зав: — Кому це тепер потрібне? — Пишіть! -—- просила я ще раз, прощаючись. Але чи на пише? Наше авто рушило з місця. Ку зима довго ще стояв на вулиці, дивився за нами. Видно, глибоко торкнула його1 наша зустріч. Го ворив з нами так просто, як умів, а як багато сказав. А учителька, освічена людина, могла б жити кращим життям. Вона не поки дає рідного Києва, їй тут „до бре", серед тих малозалюднених Пустель вона знаходить зміст жит тя... Уже близько сто років живуть на кусочку дакотської землі оті три родиі — Карпенків, Кузимів та Букових. Сто років — довгий час! А мова їхніх дідів ще не забута. Вона живе в душі, коли не на устах. За малим доторком вона гомонить, розливається ши роким потоком слів, вона звору шує внуків, викликає сльози. У них успадкована гордість за свій рід, за землю, що діди „тяжко скородили". Бо перші поселенці, покидаючи Київ привезли з со бою по грудці рідної землі, що стала тривким шаром ґрунту для цього символічного Києва... Ша ром, якого соками донині живуть їхні діти, цвітуть наші чорно бривці, марунки та мальви серед чужих трав... лою дитиною повернулась до Галичини і виростала в Коломиї. У молодої дівчини було замилу вання до музики і батьки дали їй змогу вивчати гру на скрипці. Во на теж дуже охотно читала і з ча сом придбала добре знання літе ратури. Закінчивши вчительський семінар — подалась учителювати на заточення, бо тільки там були посади для українок. З вибухом війни у 1939 р. вона повернулась на рідні землі. Подружжя й материнство ви повнило і збагатило життя Яро слави Острук. Велика мандрівка запровадила родину до Філядель фії в ЗСА. Початки емігрантського життя були трудні. Щоб оберегти себе від сіроети буднів -— Ярослава О- струк шукала підтримки в ми стецьких враженнях. Для скрипки не ставало часу, але література? Про неї можна 'було мріяти під час дороги на роботу і на самій робо ті давати волю своїм думкам. Це й встромило їй перо в руку. •— Чому не зачерпнути з передума ного й пережитого? І так у своїх оповіданнях і по вістях Ярослава Острук змалюва ла життя свого покоління. В ско рому часі придбала широку попу лярність. Тому велика шкода, що вона відійшла в спромозі творення і вже «а смертній постелі подару вала нам ще свій останній твір. Л. Б, НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1973 7 Бл. п. Ярослава Острук L a te U k r a in ia n w r ite r Y a r o sla v a Ostr.uk
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
