Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Репортаж ДАЛЕКИЙ ВІДГОМІН ОЛЬГА РЕМ . ЛУЦИК На 'довго в моїй пам’яті зали шиться один з моїх вакаційних днів, коли я гостювала в Північ ній Дакоті в домі п-ва Гордин ських. З розповідей про Дакоту одна владно полонила мене: — Недалеко від пас, — мовив д-р Гординський, -— є мале мі стечко, що зветься Київ. Що, Київ у Дакоті? Як же не поїхати туди!? Заворушилось на ше товариство, їдемо до Києва, до Києва! Польовою горбоватою доріжікою повільно посувається наше авто. З леготом вітру д о літає до нас аромат сікошених трав, що так любо нагадує наші рідкіі царинки. Минаємо близькі й далекі хутори, сповиті гаями, а з-поміж них скромно пнуться вгору білі вежі малих церков. А далі поля... поля... розкинулися зеленими килимами, аж до дале ких обріїв... Довжиться дорога, а ми хочемо вже-вже досягнути Києва. Аж ось перед нами над придо- ріжним іровом тонкий, похилений стовпик, а на ньому зелена та бличка ‘з написом „КІЄФ“... Мит тю вісі біля нього!. Оглядаємо, простуємо похилий стопик, пе стимо долонями споловілу таблич ку. Хочеться справити деякі бу кви напису. Хто ж поставив його тут, хто?! Мовчить стовпик, але вабить нас їхати, їхати вперед! І ось в’їжджаємо в маленьке мі стечко: чи село. Невеликі хатки, розкинені тут і там, біля них старі господарські будинки з кри вими дахами й широкими щіли але й здібність переживати те, що співає. Тут вернулася вона, до тих часів, коли її школа була не в Міля- но, а були нею співи сільських дів чат. Слухачі зрозуміли теж те, чого докази давала вона не раз: ніякі успі хи, ніякі чари великого' світу не змен шили її прив’язання до свого, рід ного. І тому, коли на Йордан 1905 року приїхала до Львова, ця королева опе ри написала на відвороті знімки про сто: „Дарцяткови — Львів 19/1 905“. нами в стінах. Один будинок ви глядає новий і (свіжий. Це -—- пошта. В центрі містечка дві не величкі крамнички притулились одна до одної, мов сестри, на магаючись привабити проїжджих на свій вбогий товар. Скрізь ти ша... безлюдна, здавалось, тиша... Мовчазно дивились на нас вікон цями хатки, ніхто' не виходив з них. їдемо далі. Он стара дерев’я на церковця з похиленим хрестом на бані, глибоко схована у висо ких бур’янах. Полупані стіни, за плакані дощами вузькі війна, з а биті де-не-де дошками, свідчили про свій довгий вік. На дверях церкви затертий напис, з якого видніють букви: Х-В-С та ще якісь, що їх не розібрати. На розхитаному ґанку з-поміж спо рохнявілих дощок долівки струн- чились мальви... Хто ж їх сюди заніс, хто засіяв?! Таємно тріпо чуть листочки топіль, засадже них довкола церкви, шепчуть нам розповідь про минуле цього скромного Божого храму, про перших поселенців того куточка, їхній труд для існування, Їхню тугу 'за рідною землею, якої сим волом став цей мініятюрний, до болю зворушливий ,,КІЄФ“... Біля церікви, з-поміж високої трави сумно виглядають поломані ві ком хрести давніх могил, на яких зірками біліють наші марунки... Тут і захована ніде не списана історія цього містечка, землі зр о шеної сльозами туги й потом важкої праці дорогих рідних киян... Але хтось хіба ще тут живе! Де ж ті люди? Хочеться почути хоч словечко! Зворушені всім тим, що бачили, підходимо знов до крамниць. І якраз з однієї ви ходить молода жінка, з одним на шим товаришем подорожі, що зайшов туди розвідати щось. По- знайомлюємюся з нею. Милої вра жає те, що вона говорить, вправ ді ломаною, але українською мо вою. Закидуємо ї ї питаннями. Виявляється, що вона родилася в цьому містечку, заміжня за американцем, учителює тут, знає українську мову від своїх бать ків, співала українські пісні для американської публіки вже кіль ка разів. —- Скажіть нам своє дівоче прізвище, — просимо. Вимовляє старанно: — К-а-р-п-е-н-к-о. Мій дід, — прюдовжує вона, — походив з Росії, з... Києва. — Дорога пані, -— спростову ємо. — Київ — це столиця Укра їни, прізвище вашого батька українське! — Можливо, — зніяковіла во на, — я не пам’ятаю багато, знаю, що мій батько розказував: 1879 року прибули до Дакоти з Києва три чоловіки: Карпенко, Буковий і Кузима. Тоді тут було дике поле. Вони заснували це містечко, поставили першу ха тинку, в якій вони всі три меш кали, і почали обробляти землю. Потім розгосподарилися, з б у д у вали церкву. — Чому ж вона така занед бана? -— питаємо. — Бо... коли помер перший священик, ніхто не схотів сюди йти, на таку маленьку парохію. Не було кому служити Богослу- ження, люди самі молилися, а потім прийшли сюди чужі сек танти, збудували свою церкву, і люди почали ходити туди. У словах ї ї чути було дюкір, чи може обвинувачення самої себе, бо додала задумана, дивлячись кудись у даль: —- Наша молодь уся ходить до ,,нової" церкви. -— А вам не скучно тут у тако му малому містечку? — питаємо. — Чого ж? — відповідає вю<- на. — Я люблю наш „Києф“, тут жили наші прадіди, кожна дере вина засаджена їхніми руками, хати наші невеликі, але рідні...', свої... У школи діти йдуть до більших міст. Там, на пошті, •—- інформує вюна, — живе правнук Кузьми, він добре говорить по- нашому, скаже вам щось більше. Прощаємось із новою знайоі- мою, дякуємо за розповідь і йде мо на пошту. Назустріч нам вихо- 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1973 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
