Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ОДИН ВЕЧІР (С п о г а д ) На великій веранді, зарослій гу сто диким виноградом, сиділи мої батьки з гостями. Горіла висяча лямпа під круг лим скляним абажуром. Я сиділа у батька на колінах і горнулась до нього. Він притриму вав мене рукою, щоб я не сповзла на підлогу по рейтузах. Від нього було чути тютюном та трохи ме не кололо відросле за день його підборіддя. Але я йому все виба чала. Хіба ж можна було гнівати ся на батька!? Мені було строго заборонено вмішуватися в балачки „доро слих", коли були „гості", тільки відповідати „недовго", якщо хтось мене запитає. Стіл був накритий білою скатер кою. На нім стояв застигаючий самовар, що зтиха попискував, та деякі склянки з недопитим чаєм. Щойно пролетіла громовиця з дощем. Після гарячого дня, який був перед тим, все віджило. Земля відпочивала. Небо було темне, майже чорне. Без хмаринки. Далекі зірки світи лись, миготіли, якісь „умиті", ду же ясні. Нагадувались слова пісні — „Божії очи". Все повітря було переповнено пахощами: бузку, ма тіоли й троянд. У нас було багато різного роду бузку. Але перським були заса джені всі алеї нашого великого садку. Та не тільки у нас, а і у всіх сусідів навкруги, його також було море. Бузок для мене, це наймиліша Мені квітка. Нагадує мені, моє щасливе дитинство, гарячу моло дість, та чудову нашу землю. В повітрі літало багато „світ лячків". А по дощі їх показується ще більше. Вони то запалювали свої зірочки, ліхтарчики, то гаси ли. Це була казка! Чому, коли мені щастило пій мати „світлячка" — він у ту же мить перекидався в буденного чорного жучка? Казка вмирала. Казку не можна піймати, обмаца ти, вона мусить лишитись дале кою, недосяжною. Навкруги лямпи крутилися меньші й більші метелики та жуч- ТЕТЯНА ЦИМБАЛ ки. Хотіли наблизитись до світла, бідні! Вони тільки обсмалювали собі крильця і падали. Не завжди світло приносить щастя! Білі великі нетлі, були волоха ті з волохатими ніжками, та за крученими вусиками, як арфи. їх звали „монашками", бо, як диви тись на них згори нагадували чер ниць у білих намітках. Зрідка, самопевно, з розгону влітав чорний жук ,,рогач", з ро гами на голові. Так само налітав на лямпу і падав. Гірше було те, що треба було його рятувати. Пе ревертати з живота на спинку, бо інакше не можна було його під няти, та викинути на веранду. Він боронився, не давався, та гачками своїх ніжок боляче чіплявся до пальців. Була, яка 9-та година вечора. Гості пішли. Тільки двоє, чи троє „своїх" — тих, що всі вечори у нас просиджували. Мале містечко було таке нудне, що єдиною при ємністю були, такі зустрічі. Прига дую такого одного „завсідника". Це був штабс-капітан Євген Ві дай. Він був родом із Кам’янця. Малою я уявляла, що либонь, ко лись так виглядали запорожці. Високий, чорнявий, з гарним об личчям, з великими чорними ву сами. Був веселий і дотепний. До тепи у нього сипались легенько, невимушено, добре говорив . 10 - українськи. Запевняв, що його прізвище не Бідай — , а Біда, та хтось йому його перекрутив. Тро хи співав, та грав на багатьох ін струментах. Роками приходив to нас. Навіть, як одружився з од ною гарненькою полькою, прихо див до нас дуже часто. На сцені я його пригадую, як він грав Наза- ра в „Назарі Стодолі". Не раз о- повідав про вікову славу Кам’ян ця, про його кріпость з бійницями — це орлине гніздо хоробрих, про історію, та красу його мостів, брам, та мінаретів. З гумором оповідав про свої а- лантні пригоди, як він юнаком ла зив по крутих, кам’янистих бере гах бистрого Смотрича на поба чення з гарною вірменкою. Та як про це довідавшись батько вір менки, розлючений, гнався та стрі ляв по ньому з дубельтівки шрота ми і кричав з вірменським акцен том: „Мальчик подожди, я тебе уб’ю". Та „мальчик" зовсім і є мав охоти, щоб його вбили й пе релітав всі перепони та перелази, які зустрічалися на дорозі і з скорістю, що заяць міг-би позаз- дріти. Бідай показував один білий значок на лиці, та запевняв, що то від шрота з того невдалого по бачення. Одні йому вірили, другі не дуже. Наш полк ка японську війну не ходив. Але чомусь Бідай ка ній був, не знаю, чи волею, чи нево лею. І ось він приїхав, як перемо жець. І зразу ж прийшов до нас, та приніс подарунки. Мамі привіз чудову японську парасолю, виши ту квітами. Мені приніс •— вгадай те — справжню баньку з А-Н-А Н-А-С-О-МП Це такий чудесний овоч, що ро сте тільки в тропічних краях, де дуже гаряче. От скажемо в Аф риці. Там люди чорні, чи жовті •— зовсім не такі, як ми бачимо що дня. Цей овоч має чудесний за пах, а смак... навіть уявити со бі не можна, який він смачний. У нас його купити за ніякі гроші не можна. А я його маю! Я з тою банькою ходила цілий день, аж нарешті мама мені ска зала, що треба її відкрити і по- коштувати. Баньку відкрили і пер ший шматок дали мені. Він був направду дуже запашний, та со лодкий, але я собі уявляла щось іншого. 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1973 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
