Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ганна Черінь Я к м ій т а т о У К РА ЇН К А Я М АЛЕНЬКА г а н н а ч е р ін ь (Оповідання, нагороджене на XII конкурсі СФУЖО) У нас схогодні свято І радощів багато: У мене добрий тато, І я його люблю! Він все на світі знає, Та ще й мене навчає. Всі речі направляє —■ За це його хвалю! Люблю я працювати І в школі добре вчусь, Щоб все на світі знати, Як любий мій татусь. ГРА В ГОРОБЧИКІВ Діти — „горобчики" сідають на стільці, поставлені рядочком. Од ній дитині і?.е вистачає стільця — цей „горобчик" без гніздочка. Всі починають співати: У гніздечках, у гніздечках Горо'бці живуть. Рано встають, рано встають, Нам спати не дають! Тоді всі встають із стільців, ска чуть по кімнаті на двох ногах і кричать: Цвірінь-цвірінь! Цвірінь-цвірінь! Цвірінь-цві-рінь! Ліжко покинь! ГорОбчик, що не мав гніздечка, раптом виголошує: Стрибати більш не хотіли, До гніздечок полетіли! І швиденько займає одне з „гніз дечок". „Горобці" швидко сіда ють на стільці, а той, хто не встиг, лишається без місця. Гра почина ється знову. Коли вже потомляться, вчитель ка розповідає дітям про горобчи ків: як воїни стрибають, що їдять, де знаходять свою їжу, яку нам приносять користь. простий, а як на совенят — То кривий. — Дві риски тобі за злу відпо відь. Восени знов прийдеш на іспит. Котик Мур покрутив вусами і злісно промурчав собі під ніс: — Цілий місяць плян малював, а тепер знов учитись треба. Де ж справедливість ?! Вчора Ніні минуло чотири ро ки. Зібралось багато гостей — і дітей, і дорослих . . . Перед Ні ною виросла гора пакунків, по в’язаних кольоровими стрічками. Ніна довго не наважувалась їх відкривати, а старалася відгадати, що всередині. — Я знаю! Я знаю! Тут ведме дик! Він брунатний, із блискучими очицями й круглими вушками! — Не вгадала! Не вгадала! — кричали діти. — Який же це вед медик? Це ■— зайчик! — А це — напевно лялька! У неї довгі, до пояса коси, а звуть її Марусею! — Не вгадала! Не вгадала! Це ведмедик! Врешті решт, Ніна майже всі подарунки повгадувала, •— тільки пакунки переплутала. Сьогодні коло Ніни сидять і вед медик, і ляля Маруся, а перед ни ми розкриті книжечки з малюнка ми, що поштою прислала бабуня. Бабуня була недужа і через те не змогла приїхати на Нінин день народження. — Мамо, я трохи погуляю в са дочку, добре? — Авжеж, донечко, погрійся на сонечку та полий квіти. Тільки не виходь на вулицю й не дрочи су сідчиного Бровка. Ніна взяла за лапку ведмедика і повела доріжкою: — Ході, ході, не падай, іди рів ненько, так як я . . . Втомився? Ну, то посиди отут, поки я пол лю квіти... Коли Ніна впоралась із квітами, ведмедик вже міцно спав. — От, біда, •— зітхнула дівчин ка, — і ведмедик спить, і ляля спить — що ж мені робити? На віть Бровка немає — теж, мабуть, спить. А я спати не хочу, бо що я тоді вночі робитиму? Вигляну на вулицю, може там є Петрусь... Петруся не було. „Теж, мабуть, спить", — подумала Ніна. Але що це? Просто перед нею спинивсь автобус. З нього вийшло кілька людей, а дві жінки поспішно вско чили в передні двері. Ніна пам’я тала, що цим автобусом приїзди ла бабуся. Шкода, що вона тепер хвора... А що як її відвідати?! І Ніна, не довго думаючи, вскочи ла в автобус вслід за двома па нями. Довго думати не було коли, бо автобус спиняється лиш на хвилину. „А що подумає мама, як не знайде мене в садочку?" — Зля калася дівчинка, але зараз же са ма себе потішила: „Я ж тільки на хвилинку. Поцілую бабусю, по говорю трошки, та й додому. І ще в бабуні є телефон, і ми за дзвонимо до мами". Автобус мчав швидко-швидко... Пролітали повз вікно дерева, хати, махали руками якісь діти... Але де ж бабусина хата? Вона така жовта, з білими воротами, а коло воріт ростуть дві ялинки та квіти, Проте, такої хатки ніде не було видко, і Ніш перелякалась. Най гірше було, що вона не могла ні кого запитати. Ніна була дуже смі лива й балакуча, але вона не зна ла англійської мови. Вони щойно півроку тому приїхали з Німеччи ни, де по-англійськи не розмовля ють. Німецькою мовою Ніна зна ла лиш кілька слів, але дуже до бре говорила по-українськи. Про те, коли вона одного разу заго ворила у крамниці до дітей, воїни подивились на неї якось ніби зля кано, а тоді почали реготати й пе рекривлювати Ніну. Ніна розпла калась і запитала маму, чому діти її не розуміють. — Бо вони — не українці. Поче кай, підеш до школи, то й ти вив чиш англійську мову — тоді ти будеш говорити аж двома мова- м)и. А покищо вистачить із тебе української... В нашій дільниці і так майже самі українці. (Закінчення буде) ЗО НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1973 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
