Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ТІТКА ІВАННА САВИЦЬКА її ім’я загубилося приблизно в тому часі, як Олюся стала вимов ляти перші слова. Дитину приучу- вали до того, що струнка, рухли ва, з посрібленим волоссям особа зветься тіткою, без зайвого до датку — Тетяна. Так і залишило ся ввесь час. Олюся сьогодні ученицею се редньої школи, а тітка все ще живе при родині. Остап і Софія доповняють родинний склад. Тітка займає невеличку кімнат ку, одну з тих, якої вікна у вели ких містах звичайно виходять на подвір’я. Радіо, журнали й книж ки вносять тут багато світла, а сон цем — сама тітка, усміхнена й по гідна завжди, і те сонце рідко ко ли ховається за хмари. Коли ж і трапиться такий винятково по- хмурний день, тітка, вражена при крістю, стає мовчазною — камін ною, замкнутою в собі, шукаючи зрозуміння і тепла в малої Азі, вірного домашнього друга. — Сьогодні день прання, — пригадує Софія тітці, виходячи вранці до праці. — Олюся вдягну ла до школи останню чисту блю- зочку. А Остап собі: — Спекли б ви, тітко, щонебудь. В неділю прий дуть знайомі, якось не годиться приймати пекарняним печивом. — Може б так пампушки, — докидає на відхіднім Софія, — з гарним, ясним обручиком. Для ме не — з рожею, а Остапові з виш нями. Добре? Тітка уже на пенсії, кажеться, вона не працює. Вариво скром не, без особливих вигадок. Пран ня, прибирання, миття посуду ви конують самі машини. Закупи в місті, оруди на пошті і двічі денно проходи з Азею по свіжому, місь кому повітрі, те все. — Вам добре, тітко, ви вже не працюєте, — каже нераз Софія, ви сама собі пані, робите, що хочете, не те, що я ■— невільниця телефонічної компанії. Софія вираховує свої роки до відходу на пенсію і їй не виста чає пальців. Вона кидає числити, бо те щастя, „пенсійне щастя“ ще дуже, дуже далеко. Аж раз прийшов день, який вщерть розбив нудну, хатню мо- нотонію. Друзі з Фльориди пи сали: — Тут соняшно, тепло, здоро во. Ми вже звикли до нового жит тя, задомовилися, тільки дуже тужимо за своїми. Приїзджайте з тіткою святкувати з нами Різдво. Відпочинете, надихаєтесь сонцем, покупаєтесь... Чекаємо! Щиро Ваші Віра і Остап. Зразу заворушилося в хаті, мов у неспокійному вуликові. Декіль ка днів із вакацій, чотири святоч ні, трохи хворобовоцо і десять днів відпочинку в соняшному Ма ямі замойоріли на овиді чарівною, несподіваною з’явою. Найбільше хвилюється тітка, це ж її перший виїзд у далекий, незнаний світ. Треба ж якось при чепуритись, купити дещо, при- способитись до дороги. Тітка потайки бігає по крамни цях, шукає випродажей. Все та ке дороге, так по дивачному по шите, яскраве. Все не під міру, Та кілька „трофеїв" якось най шлося. Дві свіжі суконки, білий волічковий шаль, легке взуття і (не повірите може) чорний, ку пальний одяг, пристойного зовсім фасону, з маленьким вирізом. Ста ра мода мабуть повертається, про зріння на людей приходить. Кілька днів до виїзду Софія по мітно змінилася. Не їсть, не роз казує новин, не розпитує про ні що- ніщо. — Тебе звільнили з роботи, •— сказав категорично Остап. — Го вори ясно, тут нічого скривати. Софія заперечила головою. — Тобі вкрали торбинку, забра ли документи, дозвіл на їзду ав- том — правда, що так? — Ні, — відповіла Софія — ні, будь спокійний. — А що, що сталося? Промов якесь слово, скажи правду. Софія хвилину вагалася, а по тім стурбовано спитала: — А що буде з нашою Азею? Віра алер гічна до собак. В кімнаті стихло. Собачка, не звична до мовчазної атмосфери, переводила допитливий погляд з одної особи на другу не передчу ваючи навіть, що саме тепер ва житься її доля на вазі незбагну- тих людських почувань. — Дамо до сусідів, сказала 0- люся, — вони добрі, заопікують ся Азею. — Нічого подібного, заперечив Остап. — Віддамо Азю до песячо го „пансіону", таких інституцій багато, я зараз погляну до теле фонної книжки. Софія мовчала. Вона ж бо пе ревірила, що там, у тих „пансіо нах" не годують собак свіжою, ку рячою печінкою, без якої кохана Азя не виживе аж десять днів. Вір на, добра собачка має залишити ся сама, а вони, погані себелюби будуть на Різдво веселитися, ви гріватися на сонці, опалюватися. Ні, це неможливе! Софія вхопилася останнього ря- тунку. — Тітко, тітко Тетяночко, а мо же б ви..., а ми троє поїдемо на Фльориду. Здавалося, та це був тільки мо мент, що сонце сховалося за хма ру. Тітка похилилася, скам’яніла ніби. Дрижачими руками стала виймати з валізи приладжені до виїзду речі, суконки, купальний одяг, дбайливо пов’язані дарунки. Потім, мовчки вийняла з шухля ди червоний Азин плащик, шкіря- 8 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1973 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
