Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
На біблійну тему ОЛЬГА КОРЕНЕЦЬ „Де чоловік, що душ у свою положить за нарід с в і й ? ..“ І вийшли всі, всі до одного. Ста рі і молоді, багаті і вбогі, всі по кинули край, де на світі народили ся, землю, в яку батьки їхні силу і кров свою вложили, та вийшли в край далекий і .незнаний. Багаті лишили свої землі, достойники збулися достоїнств, урядники зложили уряди, заможні кинули достатки, та більша частина їх, ті мільйони малих робітників лиши ли недоспані за працею ночі, кривавий піт свій, працю над сили, голодні роки і тихий розпач без сильних. А всі вони й поперед у- сього збулися тяжкої руки нена висного гнобителя. І вийшли всі, а вів їх один чоловік, лиш один. Великий був, бо терпів за всіх. У тихі, зоряні ночі ставав у вікні сво єї хати в місті фараонів. Над мі стом, у прозорім повітрі здійма лися вгору зітхання, болі, сльози пригнічених братів його. Всі ті їх болі і журби падали на його душу гострим камінням, і від того кри вавилась і так безконечно смутна душа його. А вдень ходив між ни ми, клав пальці на зболілі ті душі, мов на струни арфи, а вони виспі вували йому весь свій біль, усе пе куче горе. І все, що було накипіло в їхніх душах, зібралося в його серці, всі їх почування стали його почуван нями, їх життя — його життям. Тому він один тільки міг вимови ти слово, яке дрімало в кожному серці, в душі кожного його бра та. І він його сказав . . . Тоді під несли голови всі невольники, їм здавалося, що знято їм з уст пе чать мовчання, а з серця тягар, і що це вони самі вимовили те сло во,. бо воно жило в них віддавна, лиш пригнічене всякими болями. Поклонилися йому всі з його на роду і сказали: „Веди нас“. І пі шли за ним не питаючи, куди їх поведе, бо знали, що він душу свою положить за них. І вийшли всі . . . своїх хворих і немічних повбивали: легша смерть від зичливої руки, ніж знущання ворога. Убрали білі сорочки як на свято. І лиця і серця їх були свя точні ---- сіяла з них тиха радість. І вийшли всі . . . Одного ранку встали як один муж і вийшли. Ні яка сила не могла задержати їх. Ішли, як з гір великі лявіни, як іде приплив або відплив моря. І не мільйонами, з яких складалися, не числом своїм були сильні, лиш си лою волі, бунтом душі і свідомістю мети. Все вступалося з їх дороги. І вийшли всі . . . А виходячи взяли по грудці землі, 'бо на ній батьки їх кров і піт свій лишили. І востаннє з очей їх покотилися сльози, які мали впасти каменем на їх гнобителів. Пішли, щоб не вер нутись більше, бо воля над усе. -— Нянька, дулна якась, візьми мене на луки, цуєс? Візьми залаз! На подвір’ї великої, брудної ка м’яниці сидів трилітній хлопець і накликував когось. Від криниці, де полоскала білиз ну, звернула голову мати хлопця і собі крикнула: — Глухий би почув, а те дівча- тисько прокляте не чує. Нянька! З-за великої скрині з кута по двір’я висунулось худе мале дів чатко, швидко сховало щось до скрині і, похмуро подивившися до вкола, підійшло до малого. Взяло його на руки, аж перегнулося під тягарем і стало його носити по по двір’ї. З сіней вибігло кількоро дітей і всі кинулися до дівчинки; одно вхопило її за спідницю і, б’ючи прутом, удавало візника, що по возить конем; друге кричало, щоб йому запнула сорочку, інше хоті ло вилізти на криницю і казало се бе підсаджувати, а всі кричали од но понад одне і тягали дівчину кожне в свій бік. Вона ані ворухнулася, лиш лице її стало ще більше зле та понуре. , Нараз найбільший хлопець сіп нув її так сильно, що мало не впа- I вийшли всі. . . Ішли довго, ду же довго. Багато їх упало на до розі із знесилля, багато вмерло від утоми. І подерлися їх святочні о- дежі. Та вони йшли, бо в серцях їх була віра. Перебули море і за ним лишили все лихо, що дотепер не лишало їх ані на хвилину. І гніви там ли шилися і всякі зависти й незгоди, а душі їх стали мов тихі озера, над якими сяє сонце. А земля, до якої йшли, була вже перед їх очима — вся купа лася в промінні сонця, але над усе ясніше сіяла і манила очі й серця — ВОЛЯ. ла. З очей її випала блискавка гні ву; вона вхопила його за руку і дряпнула до крови, за що він уку сив її в палець. — Ідіть від няньки, — крикнув, — бо зла як чорт. І діти, сміючись, розбіглися. Ще з годину носила дівчина ди тину по подвір’ї, а очей не зводила з мачухи. Кожний кусень білизни, відложений набік, проводила очи ма. Коли та, переправши останній кусник, відійшла до хати, дівчина швидко посадила хлопця на зем лю, і хоч він як кричав, ані не по дивилася в той бік. Побігла до скрині й зі сміття вийняла захований клунок. Роз горнула верхні шматки і вийняла щось у роді ляльки. Була це певно колись лялька, тепер годі було на тій ломнятій і об ліз лій фігурі роз пізнати щось виразне. Дівчина розвивала її обережно й, любуючись нею, доторкала ніж но її голови, рук, ніг. Вийнявши, поцілувала її волосся, погладила по голові, а її злі очі засяяли в тій хвилині ласкою і стали такі ясні й тихі, як у янголиків на образ- ках. Потім посадила ляльку на ко лінах і стала зшивати якусь шмат 4 ЙАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1973 НЯНЬ К А Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
