Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Зрозумійте і зачекайте Н о в е л я Алла Коссовська Дорогий друже! Ви докоряєте мені за довгу мовчанку, підозріва ючи, що моє почуття до вас в роз луці прохололо. Але, якби ви зна ли, що мені довелося за цей час пережити, ви б не кинули цього гіркого докору, який на відстані разить ще гостріше. Тиждень тому загинула трагіч ною смертю єдина молоденька до ня моєї сестри, моя племінниця, Мар’яна. Це сталося так потря- саючо несподівано, що я й досі не всилі усвідомити, що Мар’яни не ма на світі, що вона вмерла. Вночі задзвонив телефон і ми всі відразу прокинулися з почут тям якоїсь страшної катастрофи, якоїсь невідкличної біди. Не ка жіть, що це мені тепер так зда ється. Правда, нічні телефонні дзвінки завжди тривожать, але цей дзвінок збудив навіть ш ваґра за закритими дверима спальні, і ми разом, з різних сторін, кинулися до апарату. Ш ваґер, глянувши на мене сполоханими очима, перший схопив слухавку. Я побачила, як він зблід, як затремтіло в нього підборіддя і враз захрип голос, ко ли він сказав у слухавку: -— Так... виїжджаю негайно. — Що, що сталося, кажи, кажи нарешті! — почули ми розпачли вий зойк ззаду. На порозі спальні стояла сестра. Я в свойому житті не бачила таких очей! Вони сві тилися на блідому, мов крейда, обличчі таким нестерпно тривож ним світлом, що здалися мені чер воними, хоча звичайно очі в моєї сестри карі. Шваґер намагався стримати тремтіння уст. Він підійшов до неї і з трудом підбираючи слова, ска зав: Тримайся, дорога, з Мар’я ною трапилося нещастя... Автова катастрофа, вона... легко поране на. Це телефонували із шпита лю "... За кілька хвилин авто винесло їх з двору, і я зосталася сама, на віть не встигши запитати, з якого шпиталя, з якого міста прийшла ця фатальна вістка. Щ о пережи ла за ці дні, ви зрозумієте, якщо справді любите мене так, як ка жете. Ах, як мені бракувало вас, мій дорогий, розумний, добрий друже! Я знаю, ви б мене підтри мали в цей тяжкий час своїм спів чуттям, своєю порадою... З виразу очей шваґра я зрозу міла, що його „легко поранена" було сказане для сестри, що йо му самому сказали щось страшні ше, можливо, що Мар’яни вже не ма в живих. Що тоді буде з сес трою, як вона переживе цей жах? Як я подивлюся на неї, гляну в її очі? Чим зможу полегшити її го ре? Два дні я чекала на вістку, але про мене, мабуть, забули. На тре тій день, в полудень, зателефону вав ш ваґер: — Мар’яна померла, о 11-ій сьогодні. Завтра будемо вдома. У нього, мабуть, зсудомило гор ло і він поклав слухавку. Я стояла приголомшена, хоч і сподівалася цього. Потім сіла на канапу і в своїй пам’яті відтворила рік за роком усе прекрасне, чисте життя моєї племінниці, нашої Мар’яни. Воно ж бо пройшло у мене на о- чах, життя моєї хрещениці, моєї улюбленниці! На столі у вітальні лежить наш сімейний альбом. Його дерев’яна оправа різьблена і інкрустована перламутром. Ш ваґер захоплю вався фотографуванням, і альбом вщерть виповнений по-мистецьки виконаними фотографіями членів нашої родини. Фактично — це альбом нашої Мар’яни, присвяче ний її зростанню, її визріванню, її перетворенню з дитини в дів чину. Ось вона немовлятком на ру ках у сестри. Біденьке, пухнасте волосячко, нескрізь просвічене со нячними променями, творить зо лотисту авреолю довколо усміх неного личка, пухкі рученята, простягнені вперед, наче ваблять, кличуть когось. „Мар’яна почи нає пізнавати світ“, — написано на звороті рукою сестри. Над ці єю фотографією я плакала довго і гірко. Ось дворічна Мар’яна біжить за м’ячиком по всипаній жовтим пі ском доріжці. Видно, як непевно ступають невправні, хисткі дитя чі ніжки. Ось-ось впаде! Це ще в Німеччині, в таборі, перед виїз дом до Америки. Фотографувала, мабуть, сестра, бо шваґер на ф о то наставляє руки, щоб підтрима ти доню, а вона біжить, сміючись і неначе намагається схопити щось розчепіреними пальчиками. Ось Мар’яна вже в Америці. З а тишна дитяча кімната, і вона з книжкою за низьким столиком. На голівці, ще по-европейському, ве ликий бант, очі спокійні, чисті і у- важні. А ось Мар’яна школярка, в цен трі гуртка своїх подружок, їхній незмінний ватажок, юна сумівка, відмінниця... Яке чудове, яке ро зумне личко! Це вже фотографу вав хтось у сумівському таборі. На звороті, ще непевною рукою Ма р’яни старанно виведено: ,,Честь України готов боронити!" Ллються, ллються нестримні сльози, на стіл, на альбом, на ф о то. Так, все своє життя вона бо ронила честь України, все своє коротке, щасливе життя! А це фото зроблене по закін ченні гайскулу. На кучерявій го лівці чотирикутня шапка з золо тою китицею, на плечах -— темна мантія. Уся постать, струнка і тоненька, сповнена святкової уро чистосте. А ось останнє, зовсім недавнє фото, зроблене в справжньому а- тельє, коли її обрали головою студентської громади. Тут Мар’я на вже дівчина, плечі по дівочому заокруглені, сміливо дивляться вперед, у майбутнє, темні, розум ні очі. Не бачили ці очі страшної загибелі попереду! Кусаю губи, бо хочу кричати з розпачу. Не хочу, не можу пові рити, що вже ніколи не гляне во на на мене, не посміхнеться мені, не почую я дзвінкого: „Добри день, тіточко!" Ніколи! — яке страшне слово! 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1972 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
