Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ТЕЛЕГРАМА Головна Управа СУА вислала Пре зидентові Р. Ніксонові телеграму в часі його побуту в Києві, столиці України. Президент Річард Ніксон Київ Головна Управа С ою зу Українок Америки, найстаршої і найбільшої ж іночої організації, що гуртує аме риканок українського походження, звертається д о Вас, Пане П резиден те з проханням — піднести голос в обороні українських культурних дія чів, що їх недавно том у заареш ту вали. Особливо прохаємо Вас за ступитися за жінок-вязніїв і жінок і дітей арештованих, що їх нещадно переслідують. Ц е є вияв потоптання прав, заґарантованих конституцією УРСР і універсальної Деклярації Прав Людини, що ї ї визнали всі чле ни Об’єднаних Націй. Бажаємо Вам і пані Ніксон успіху і щасливого повороту. Лідія Бурачинська голова можна повідомити людину, що чекає на станції?! — Поїзд прибув на час: і пер ший, і другий, а дасть Бог, і тре тій. — Ну, гаразд, вгадали — і годі. Але чому вам гаряче на серці? Тому, що ви також уже два поїзди прочекали? — Саме тому. Будемо чекати вдвох?! Моє ім’я — Джек Олдбі. — Моє — Параскевія Перепе- личенко, — Діна вибрала найдов ше українське ім’я, що встигла експромтом придумати. Такої си туації вона ніколи не передбача ла, а справжнє ім’я краще при берегти. — Будьте певні, що ні імені, ні прізвища не запам’ятав. Як вас можна називати скорочено? — Це ім’я не скорочується, бо я не хочу. Я не хочу скорочува тись, а хочу бути повною люди ною. — Тоді я вас називатиму Мрією. — Може я і є чиєюсь мрією, але напевно не вашою. — Я не буду вас запевняти, але ж я і не сказав, що ви — моя мрія. Просто мрія. Чиясь. Слухайте, Мріє — до наступного поїзду ще три чверти години. Ходіть до каварні і порадимось як слід, чи треба нам чекати, чи не треба. — Як я з вами піду до каварні, коли ми не знайомі, і ви чекаєте на іншу? —- Ми ж познайомились, а ви також чекаєте на іншого. І ваш не йде, і моя забарилась. Невже така надиво спільна ситуація не спонукує нас до спільних дій? Та й чого ви боїтесь?! Стіни у кав’ярні скляні, при дверях стан ції стоїть поліцай із дубиною, котрою мене почастує, якби ви тільки писнули. Ви навіть можете самі заплатити за свою каву і пай, якщо так боїтесь людської помочі й уваги. Або можете за платити за мою каву, бо я вашої допомоги не боюсь і приймаю. — Ви — нахаба, але ваше на хабство миле. Ходімо, і я справ ді заплачу за вашу каву, а може і за тістечко. В каварні нудьгувало кілька пар і п’ять-шість одинців. Хлоп чина з довгим волоссям, штучно закучерявленим і пофарбованим на зеленувато-білий відтінок, вки нув монетку, і автомат затрин- дикав тягучу пісню про безви хідність молодості та марність ко хання. Прослухавши цю, хлопчи на вибрав другу, крикливу і швидку пісню про щастя диких любощів і дим марігвани. Прища ве молоде обличчя палало екста- зою, і після цього нумеру він пі шов із каварні. —• Яка пісня вам більше до- вподоби? — запитав Джек. — Вони однакові. Але ж вони створені не для мене, бо я вже для цього застара. Тільки дуже молоді можуть так із нічого су мувати чи радіти. Я вже це пе режила давно. —■ Вибачте, скільки вам літ, — на стару діву ви не вигля даєте. —- Двадцять шість. — Ого, на цілий рік старші від мене! —• А як ви знаєте, що не на два? Може ж мені через тиж день буде двадцять сім? — А може ж мені через два дні буде двадцять шість? —- Те, що я сказала, правда. — Те, що я сказав -— теж. Давайте взагалі умовимось гово рити правду. Що було сказано дотепер — байдуже, але відтепер хай буде правда. Діна почала нервуватися. Справ ді, нащо чекати на третій поїзд? Вже й так запізно буде йти в кіно, як вони з Борисом умови лись. Ну, і на цей раз треба було б його провчити. А що як сидіти тут, в каварні, з цим Дже- ком, поки не прийде поїзд? Коли всі люди порозходяться, Борис не може не побачити їх через скляні стіни. Правда, може тим самим поїздом приїде Джекова дівчина?.. — А що як ми не будемо че кати на поїзд? —- немов відлун ня Діниних думок почувся за пит Джека. — А що ж зробити, наприклад, замість того? — Це запрошення чи прово кація? — Ви таки неможливі. Звичай но, ні те, ні друге. Просто — запит. Що, справді, робити? Вер нутися додому? — Ні. Ми можемо піти удвох туди, куди мали іти кожен із своєю парою. — Це вже не підходить хоч- би тому, що я не хотіла йти ту ди, куди мене запросив Борис. — Ага, його звуть Борис. Якої він національности? Це російське ім’я... — Якраз навпаки. Він, як і я, українець. А ім’я -—- слов’янське, тільки американці тут всім росій ську шапку насовують на очі. — Вибачте. Ми справді здатні до узагальнень. Про Україну я вже чимало знаю від одного това риша з університету, а ви роз кажете мені більше. Мері також мене завжди тягне, куди мені не хочеться йти, наприклад, диви тися на сукні... —- Я думаю, що ви, чоловіки, дуже любите дивитися на сукні... — Коли вони на жінках, а не у вітринах. До речі, у вас чудо ва вишита сукня. — Це українська вишивка. На жаль, ми можемо хвалитися тан цями, вишивками і варениками, але не самостійною державою. — Не будьте саркастичні: ви шивки і танці —■ це частина на ції, а отже і держави. А щодо держави, то її кожна нація може втратити, коли охляне й зажиріє, отак, наприклад, як ми, амери- (Зак ін ченн я на ст. 8) 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1972 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
