Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
й реченець визначили. В той час з будь-яким матеріалом було дуже тяжко. А мама ж ще до того — ну, аж ніяк на цьому всьому не розу мілася. Що робити? Якби не ста рий знайомий, що ще разом із ма миним братом вчився в універси теті, що чудесним образом, якраз завітав до нас — не знати чим би це все скінчилося. Коротко ре монт був зроблений. Був навіть го товий „достроково". Ми всі по магали. До Любеча — зеленого, кучеря вого міста — ми звикли. Нові зна йомі. Новий спосіб життя. Хоч ми і тут мали господарство і як зав жди відповідала за нього я. Мама су мувала за фортепіяном, але ча сом співала і без нього. Лікувати хворих було в той час дуже важ ко, бо ж ще не було ні медика ментів, ні хірургічного інструмен ту. Мама не так стомлювалась фі зично, як перехвильовувалась за своїх хворих. Прикладала всі свої зусилля, користуючись мінімаль ними засобами, які тоді були в роз порядженні лікарів, щоб ТІЛЬКИ: хворого врятувати, вилікувати. Маму дуже всі любили. Одного разу, вже під вечір, і мама якраз була вдома — перед ворітьми зупинилась підвода. Ко нячина задихана, в темних пля мах спітнілої шерсти. До двору зайшов селянин. Підійшов до .ма ми. — „Ось, пані дохтурко, — при віз вам. Бо вже хотіли забрати йо го ті харцизяки!" Ми вийшли до воза. На возі сто яв... мамин фортепіян, що його ко ли ми виїздили з Олешні, взяв до себе наш священик, який жив у другому селі, недалеко. Звідти до Любеча було добрих 40-50 вер стов звичайної ,сільської, піщаної дороги — лиш невеликий шматок шосе. І от запряг собі чоловік ко нячину, нагрузив „дохтурчин стру- мент" — бо ж „забрали б харци зяки" і потюпав. Завезли ми фор тепіян до двору ,перед ґанок, ви прягли конячину, дали їй сіна, за несли фортепіян до їдальні. Тоді всі засіли до столу. За вечерею і за трапезою посипалися незчи сленні розпитування — як же там у нас на селі? Ночувати Радіон ке захотів. Запріг коня тай зібрав ся їхати. Мама хотіла йому запла тити — образився чоловік: — „Що ви, пані дохтурко, — ви ж мені руку онде врятували- Без вас лишився б я без руки. А який же господар безрукий? По вік вам то го не забуду"! Дала мама йому хоч „гостинця". В той час такий „гостинець" був дуже дефіцитним товарим — тор бинку солі, за яку Родіон був без межно вдячний... І от мамин фор тепіян, після такої довгої розлуки — знов з нами. Стоїть у їдальні і чекає. І мама знов може співати, як колись у давні часи в Олешні, підакомпаньйовуючи собі. І як же мама заспівала знову перший раз після довгої перерви! В той вечір і тут, в Любечі все прийняло ціл ком інший зміст. Ніби вернувся незабутній час дитинства. Як спо кійно, по домашньому заснулось у той вечір! На жаль ,ми в Любечі не були довго. Довелось і з ним розпро щатись. Останній наш пункт на рідній землі. Ходу нам тут не бу ло. Ми не мали права вчитись в університеті. А мама хотіла нам да ти освіту. І вирішила виїхати з на ми заграницю до нашої Бабуні — вона вже була на той час у Чехії. Все лишилось за плечима. Все най дорожче! Розлогі луги по берегах широкого, синього Дніпра — та кого бурхливого і нестримного весною. Аж до круч Любеча роз ливався. Маленька церковця св. Анни над самим урвищем. Лічни- ця. Двір. Мамині хворі. І мамин фортепіян. Частинка нашої вели кої, прекрасної Батьківщини. І вся наша нескорена, така багата духово, така стара своєю культурою, така віддана сво їй землі Батьківщина — за лишилась там на сході (;св.ітло зі сходу сонця...) за останніми вагонами потягу, що попихкуючи громихав по широких, блискучих рейках. Вивозив нас у невідоме. В чужину. У вікнах ще миготіла рід на земля засніженими полями, сі нокосами, лісами... Селами. Міста ми. Але... останні це вже хвилини. Остання можливість через холод не скло вікна ловити поглядом вті каючий за плечі, за лишений нами рідний, дорогий прадідівський край. Мамин фортепіян і „Гнідка" ми продали знайомим. „Галку" лиши ли дівчині що завжди була з нами, як рідна — за кордон їхати вона відмовилась. Ще один, наш спільний, гіркий невимовно болючий день за нами. Пережили і його. Ми по цей бік кордону. На так званому Заході. Тут можна вчитись. Можна жити спокійно. Можна працювати. А- ле ж яке тут усе інше! Якою осо ружною і бідною вона нам здала ся. Чужа чужина!... І як одразу ми всі стали зовсім інші. Людина щільно замкнулася в собі. Глибо ко сховала все таке безмежно до роге. Затялась. В рідному ґрунті лишилось коріння. Мама ще раз мусіла переключи тись на іншу роботу. Вернулась до співу. Стала професором співу в Українському Педагогічному Ін ституті. А ми — пішли здобувати освіту. Вчитись. Мами вже немає з нами. І Ан дрій — помер. Лишились ми вдвох із Сашком. Але невидимий, міцний зв’язок назавжди лишився з нами. Він унапрямлює наші кроки і за раз. Мама, як і вся наша Батьків щина — всюди і завжди з нами. ФІЛЯДЕЛЬФІЯ, ПА. (Докінчення зі ст. 20) ровицька найбільше уваги приділяли опіці над хворою членкою, засл уж е ною учасницею Визвольних Змагань, п-ні Марією Вовк. Відвідували хвору, варили їй їсти, прибирали хату, прали для неї білизну. П-ні В. Бузань орга нізувала допом огу всіх членок В ідді лу, які за чергою ї ї відвідували. П-ні О. Коровицька зуміла мобілізувати для допомоги й не-членок Відділу, а п-ні В. Бузань опікувалася не-член- ками Відділу, що потребували д о п о моги. Носила перед Різдвом традицій ну Святу Вечерю, а на Великдень свячені пасочки немічним людям. Ін ші референтки пп. О. Коровицька та Л. Ковальчук возили хворих членок до лікарні й до лікаря та привозили їх додом у. Членка п-ні А. Никорович запросила, як і раніше, на однотиж- невий безкоштовний відпочинок пен сіонерок — членок СУА до св о єї віл ли у Вайлдвуді. Відділ стало посилає допом огу „Б абусі“ — п-ні Булдіній (вдові по мистцеві-маляреві) в Ар- гентіну. Замовляли панахиду за спо чилих членок Відділу. П-ні Т. Оме- люсік заплатила власними грішми за викарбування напису на пам’ятнику померлого подруж ж я Чупрунів. Член ки Відділу зробили за рік 270 відві 32 НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1972 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
