Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
М оя мати (Докінчення) Ніна Михалевич Велика довга гарба, стінки якої були переплетені лозою, вже сто яла коло ґанку, запряжена моєю „Зіркою“ (а вона у мене була „голубої крові" — не так собі просто конячка, а арабка з Си рії —• привезли мені її малим лошам без мами і я її якось ви годувала). До возу ззаду прив’я зана чорна „Галка" — корова, що єдину нам дозволяли взяти большевики. У дійсності їх було три, що залишились нам від ве ликого нашого стада. І ось вже всі умостились. Ворота відкриті. Перехрестились. Останній погляд на дім, на сади, конюшні, двір, на задуманий в шумі віків, шпиль частий ліс. Віжки вже в моїх ру ках. І... перший крок моєї „Зір ки" з нашого двору. „Галка" за- ортачилась, закрутила рогатою головою, захляскала по чорних боках хвостом. Нікому бо не хо четься покидати рідне обійстя... Раптом — ззаду тріск зломаного дерева. Коли ми оглянулись -— на землі лежала верхушка ста рого осокора з гніздом лелек. А вони, бідолахи, безпомічно, роз пачливо з нестямним жалем низь ко літали навколо нього, огляда ючись на нас і на недоречно за лишений уцілілий ставбур ста рого дерева, намагаючись якось зарадити своїй біді. Поїхали. Все найдорожче -— брутально відірване залишилось назавжди за нами. Нема, нічо го! Правда, ще ж в Україні! Ще на рідній землі, з рідним народом. Життя, надії, нові можливості, но ві перспективи. Але в душі, в сер ці — щось відірвалось, лишився назавше глибокий щем. Ми довго їхали мовчки. „Зірка" втяглась у вантаж. „Галка" угамувалась. Кожний по своєму переживав останній акт з життя в родинно му маєтку, загубленому в сосно вих лісах. Лише малий Сашко со лодко спав, уколисаний ритмічним ходом воза. Аж маленька пригода вирвала нас усіх із задуми, по ставила лицем до реального життя. Перед в’їздом на шосе у глибо кій, по втулки, холодній, весняній воді моя „голуба кров" раптом зупинилась і категорично відмови лась іти далі. По'ки я її умовила — пройшло немало часу. На загал ми доїхали добре. Правда, по до розі сталась ще одна пригода у ве ликому багатому селі. Господар, у якого ми заночували, побачивши мою „рижу красуню" ухопився за неї руками і ногами: „ Пані доктор, лишіть мені її. Вона ж заводська, прекрасна ко билиця, а у мене луги заливні. Ку ди вам із нею? Нащо вона вам? А мені вона буде лошат водити. Я вам дам взамін, ось свого гнідого. Дарма, що він малий, але ж витри валий роботяга. Я поганого в го сподарстві не тримаю!" Хоч я тоді ще, була мала, але мама сказала, що це я головна госпо диня і що це моя рижа „Зірка" і порадила господареві запитати ме не. Я глянула на маму, на мою лю бимицю, що я ж її виховала, на зелені луги широкі, СОКОВИТІ. На господаря... Він у мене викли кав довір’я і я собі подумала, що їй таки тут буде напевне краще. І погодилась. Далі ми вже подо рожували невеличким, міцним ко ником, кругленьким немов огіро чок і витривалим. Він неодин раз рятував маму з біди в часі весня ного бездоріжжя, або зимою в не проглядні заметілі, коли мама му- сіла їздити на виклики в різних справах у Губздрав. Ми його тут же і назвали „Гнідком". Симпатяга був і одразу довірився мені цілко вито. Ось і Любеч. Старе, невелике місто. П’ять церков. Покинутий графом Милорадовичем великий маєток із прекрасним парком. Мі сто на кручі ,над Дніпром, що в’ється широкою блакиттю, ген за зеленими лугами. Весною, в часі розливів докочується він бурхли вими, каламутними, холодними хвилями аж до парку графа, аж до урвища, на якому стоїть ма ленька церковця св. Анни! Лічниця була на краю міста, за нею вже простягалися поля пше ниці, жита, попри неї м’яка, піща на дорога. І от моя мама — ми- стець, абсолютно непрактична лю дина ,вся почуття й емоції, які так безподібно виливались у спів -— мусіла стати на відповідальну ро боту (і єдиного!) доктора в ліч- ниці. А ще ж лічниця була в жах ливо запущеному стані — майже розгромлена. І мама мусіла щось зробити, щоб же вона якось була придатна до докторської роботи з хворими. Було там два фельдшери — як то ді їх називали: „лікпоми", що му сили мамі допомагати. Але вони відразу поставились до мами во роже і мама вважала за краще справлятися зі всім самій. Трудно було мамі. Зранку мама працювала в лічни- ці з приходящими хворими. Після обіду маму забирали селяни до хворих по селах. І їздила мама з села в село до ночі. Рідко коли верталась на час вечері. А часто викликали і вночі (приїздили в о зом і забирали). З села від хво рих мама часом привозила харчі — селяни дякували своїй доктор- ці натурою. Що могли — ге й да вали. І хоч і небагато того було, але була то велика допомога. А вже ранньою весною, коли прище плювалась дітям віспа, то бувало привозила мама і пів воза свіжих яєць. Але одного дня -— наказ із Чернігівського Губздрава — зро бити повний ремонт лічниці. Ще НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1972 31 Д -р Любов Ліндфорс L u b o v L in d fo r s, M .D .
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
