Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
сто. Цісарева часто брала мене в руки, відмикала скриньку й примі рювала своє ч; дове намисто, а налюбувавшись, замикала скринь ку, а мене вішала на шовковім шнурочку над своєю постіллю. Я любив цісареву, бо вона була гар на й молода, ще й до того гарно співала в супроводі арфи. — Одного дня почув я гуркіт зброї. В палаці була меті шня. Бліда від переляку цісарева вбіг ла в кімнату, впала на постіль і за ридала. Щось із місяць безпере станно тривав бій. З розмов дізнав ся я, що то князь України-Руси Олег з великим військом напав на Візантію. Зі страхом і подивом всі говорили про відвагу й хоробрість князя. Мені дуже хотілось його по бачити... — Одного дня бій затих. В спальню цісаревої прийшов її чо ловік і сказав своїй жінці, що во на мусить віддати скриньку з нами стом в дар переможцеві. Цісарева з плачем відв’язала мене від шну рочка, відчинила востаннє скринь ку, поглянула на намисто і віддала його цісареві. Так нас було пода ровано князеві Олегові, а він по віз нас у свою столицю, Київ, і по дарував своїй дружині. — Вона дуже тішилась намистом і часто його вдягала. Але скоро вона захворіла й перестала тіши тись намистом... Одного разу її ви несли з кімнати, і більш я її не побачив. Я і скринька довго лежа ли на дні великої скрині з дороги ми хутрами й шовковою одежею. Як довго ми там пролежали, я не можу сказати, але всі шовки пор валися від старости, а хутра пото чила міль. — Але одного разу нас знову вийняли із скрині й принесли в палати нової княгині. Коли я її побачив, то аж охнув із подиву. Вона була така красуня, що я не міг відірвати від неї очей. Я при гадав візантійську цісареву, най кращу жінку Візантії, але ця, без сумніву, була ще краща. Старий свічник сказав мені, що це -— княгиня Ольга, розумна й енер гійна володарка Руси-України. Я думав, що вона теж буде вдягати намисто й тішитися ним, але вона була йнакша. Вона не любила за глядати в дзеркало, а намисто од ного дня подарувала в церкву на прикрасу Божій Матері. Я часто люб вався постаттю княгині, що виймала із скриньки золотий хрест і до нього молилась. — Коли княгиня померла, цей хрест поклали їй на груди і разом з нею поховали. Я плакав за кня гинею; плакала також золота скринька. Скільки гарного чули ми про її життя і вчинки! Жаль ста ло, що більше її не побачимо. Б у ло це 969 року... — Після смерти княгині, мене разом зі скринькою поклали в різь блену кедрову комоду, і там ми у забутті пролежали цілих 80 літ. — Але одного разу заскрипіла ш} фляда, і ми знову побачили сонце. За вікном цвіла весна, бу зок цікаво заглядав через вікно в кімнату, щебетали пташки. Ста рий свічник розказав мені, що те пер панує князь Ярослав, що його за неабиякий розум називають Мудрим. Нас вийняли із комоди то му, що середуща князева дочка А?: на сьогодні їде в далеку Фран цію заміж за короля французь кого. Княжна забажала взяти з со бою скриньку з рідною землею... Свічник не встиг закінчити своє оповідання, як до кімнати ввійшла князівня Анна. Вона була така красна, як княгиня Ольга. — Князівна взяла скриньку і власноруч її наповнила землею з батьківського саду. Потім сіла в повіз, запряжений дванадцятьма білими кіньми, й наказала везти се бе на берег Дніпра. Там вона ввій шла у гай, зірвала конвалію й ту лила її до грудей, зрошуючи слізь ми свої улюблені місця, де щ а сливо гуляла з сестрами. Потім вийшла на берег і заспівала Дні прові тужну прощальну пісню. Співала гарно, як соловейко. — Коли вона, нарешті, сіла в по віз, руки її дрижали від звору шення, і вона впустила скриньку. Я закотився в траву. Служник, що підняв скриньку, не зауважив ме не в траві. Я кричав щосили, але ніхто ке почув, і поїхали без ме не... — Бурі й дощі занесли мене на дно Дніпра. Кілька сторіч я проле жав там. Вода й пісок змили з ме не золото, крутіж товк об камін ня. Я терпів і почувавсь нещасним. Аж одного дня знялась така стра шна буря, що хвилі аж із дна ви кинули мене на берег. Я побачив сонце і зрадів! А щоб знов не по пасти на дно, я глибоко заліз у пісок. Там мене знайшов хлопчик і приніс сюди. — Ось і вся моя історія, •— ска зав Малий і замовк. Мовчали й ін ші ключі. Дорогі діти! Чи сподобалась вам історія маленького ключика? А чи вам колись траплялись цікаві при годи з ключами? Чи є в вашій ха ті старі ключики, про котрі мож на також розповідати? Напишіть нам про це, і найцікавіше опові дання ми надрукуємо в журналі. Ганна Черінь ЖОВТЕНЬ В жовтні жовте сонце гріє Так, що все навкруг жовтіє. Жовті квіти і листочки, Жовті дині й огірочки, Що достигли на насіння, Бо прийшла пора ссіння. Вранці я зберусь до школи, Вмиюсь чисто, як ніколи, Й попрошу чемненько неньку: — Сукню дай мені жовтеньку ! Леонід Полтава РИБИ Є різні риби у воді: Товсті, тоненькі і худі, Дрібненькі риби-малюки, А є й великі — от-такі! Є войовничі — із мечами, Є з довжелезними хвостами. Є рибки срібні й золоті, в дуже мудрі, є й пусті.... Живуть вони в річках і в морі І все беруться, до розмов, Але ніколи не говорять, Немов своїх не зкають мов. Набравши в ротики води, Вони мовчать. Мовчать завжди: В воді не можна говорити, Тож риби мовчки мусять жити. ЗО НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1972 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
