Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Наталя Кащук Пісня Єгипту Над лівійською пустелею захо дила ніч. Темінь снувалася легка прозора, мовби наскрізь перетка на світлими волоконцями. Здава лося, напоєні сонцем, нестерпно сліпучі вдень, піски випромінюва ли тихе, лагідне сяйво. Сувої прозорих тіней беззгучно пливли долиною, огортали пальми далекої оази і губилися, никли в темних западинах між вершин, що неясно мріли на обрії. На півдні море пісків і хистких тіней протинали інші, дивовижно правильної форми вершини. Гра ні їхні, обернені до місяця, самі світилися фосфоричним сяєвом. Відчуття безконечної малості людини перед тисячолітніми вит ворами знову пройняло жінку. ЗнОву, хоч зараз дивилася на піра міди здалека, з тераси гелуанської вілли-санаторію, відстань згла джувала, узвичайнювала колосаль. ність розмірів. А вперше вони приголомшува ли, всі оті піраміди -— і Хефрено- ва, і Хеопсова, і Хуфу, і оте спра вді диво світу — Великий Сфінкс, Г ермахіс. Мізерні, крихіткі, як піщинки, стояли люди насупроти кам’яного колоса. Кожна його лапа грома дилася, як гора, сонце заступили навислі скелі — випнуті уста бо жества. А десь там, у недосяжній високості, вгадувалися опуклі пів сфери широко розплющених очей. За місяць, що прожила тут, зви кла до камінних колосів —- вони сливе вже не гнітили своїми роз мірами. Не могла звикнути, не мо гла без хвилювання бачити лише усмішку Сфінкса — ледь вловиму між випнутих уст, сховану в гли бині очей. Камінний страж не- зблимно дивився на схід, де що ранку з перлисто-рожевого марева уставав світлоликий Ра — бог сон. ця, батько Єгипту. Третє тисячоліття дивиться він в очі сонцю. Понад пустелю і до лину, понад віяла пальм, понад бі лі громаддя міста. Понад простір і час. У вічність. Він, що сам став образом Вічности з таємним усмі хом на ясному обличчі. Жінку хвилювала ця таїна. Ве чорами дивилася на місто пірамід, що малювалося чорними різкими вершинами та тлі огнистого за хідного неба. Потім небо блідло, мов знекровлене, світлішало, ви повнювалось мерехтінням зірок, і місяць обсипав піраміди аквамари новим блиском. Заклавши руки за спину, обі першись плечима на одвірок, стоя ла на ганочку вілли. Дослухалася великої нічної тиші і голосу влас ного серця, яке говорило невираз. но, як і сама ніч, сплескувало щемним жалем самоти ■— Климент від’їхав, і вона зосталася в Гелу- ані сама аж до весни... Прорива лися, як вогненні помахи, сплески того настрою, з котрого мали вро дитися нові слова. Її слова, її ряд ки. Якби ж то й сьогодні... Була войа мудра, потішаючи в листах когось чорненького у бу ковинських горах, що дар слова — дар над звичайне людське щастя. 1 тим треба втішатися. І з усіх жалів і болів, з найпекучішої ту ги вийти міцнішою духом, сягну ти нових вершин, побачити обрії, широкі та вільні, які не кожному дано узріти. Ведмеді з барлогів не бачать тих високостей. О, так! Коли знаходиш нове сло во, то немов допевняєшся свого Грааля, ба ні, чогось потужнішо го, такого, для чого немає ще ви значення в людській мові. Коли знаходиш слово... А знайшла його і для людей теж чи тільки для себе та своїх най ближчих? Невже вона справді на лежить до літераторів „почитае- мьіх, но не читаемьіх“? І голос її згубиться, згине разом з нею, як голос волаючого в пустелі?... Праця. І ще змагання з недугою. О, так, цього більше, ніж доста, мала вона в житті. І ще матиме, хай би навіть довелося працюва ти лежачи. Хай навіть тижнями гарячки видихати свої писання. Гірше, ніж породілля по дитяті. А що ж, її драми — її діти. Інших вона не має. І вже не матиме. І вже звикла до цієї думки, як звикла до циганського свого життя, до само ти. Бо недуга раз при разі жене її, як сухий лист від рідного де рева, жене на чужину, до теплішо го моря, ласкавішого сонця, котрі, може, вгамують ненаситних отих бацил, улегшать її болі. Звикла до мандрів, самоти. Чо му ж над притамованим плесом розважних і тверезих думок коли- не-коли та й скрикує підраненим ібісом туга, і відлуння довго, мов над розводдям повеневого Нілу, бринить у душі? Надто після роз луки з близькими людьми... Заплющила очі. Стояла якусь мить бездумна, безпричальна, не мов і її скувала велика незруш- ність єгипетської ночі. Чи ж таким безпричальним бу вав у своїх ночах і отой стародав-* НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ, 1971 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
