Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
по маленьких пуделочках, де б у ває в жінок різна біжутерія, та по книжках, паперах. Зброї не знай шли, звичайно, але мене арешту вали й повезли до НКВД. З цієї хвилини під совєтами лю дину вже не зовуть ,,ґражданін“ чи ,,товариш", бо це вже ,,3. К.“ — ,,заключенний“ (це по-росій- ськи — „в’язень") зо всіми на лежними наслідками цієї кваліфі кації. Людям на Заході якось див но, певне, чому це в’язень одразу по арешті, вже й присуджений. Ще ж ніякого слідства й суду не було! Та то так дивує людей у вільному світі, там же, за залізною заслоною кожен знає, що вийти з в’язниці може пощастити лиш оди ницям із мільйонів, бо там кара ють не за вчинки, не за правопо рушення, а на те, щоб ви, бува, якої контрреволюції не вчинили в майбутньому та щоб НКВД вико, нало плян поставки невільничої робітньої сили. На слідстві слідчі НКВД так і кажуть в’язням: „Ми знаємо, що ви добре працюєте, ви корисний робітник, але ви не ра дянська людина, отже ви потенці- яльний ворог“. Дальший логічний висновок: треба того потенціяль- ного ворога запроторити на лісо заготівлі, в шахти і т. д., де б він працював і не міг стати активним ворогом. Коли мене привезли в НКВД я зобачила багато тількищо ареш тованих людей, між ними трьох моїх знайомих. На всякий випадок не привітались, тільки обмінялись нишком співчутливими поглядами. Після реєстрації в НКВД стали нас возити до тюрми. Отож напа ковували в’язнів до „чорного во рона" (так звали чорні тюремні авта, глухі без вікон, з одним вен тилятором у стелі скрині на коле сах), або до „собачок" (такі самі, щільно замкнені глухі авта, тільки захисного кольору, подібні до тих, що гицелі возять собак). У „чорному вороні" ми вже роз мовляли. Сторожі, відділеній від нас перегородкою з ґрат, немож ливо було розібрати, хто й що до кого каже, та й ці конвоїри, зви чайні червоноармійці, якось і не цікавились такими розмовами. Між іншим, там один в’язень (брат відомого українського гро мадського діяча), з яким я раніш не була знайома, звернув мою у вагу, що в мене на руці вінчальний перстень і його в тюрмі заберуть, а я була про це забула. Дуже йо му вдячна за цю заввагу. Коли б не він, пограбували б у мене до рогу пам’ятку, а так, хоч і дуже уважно обшукували, та все ж не помітно замотавши в одежу я за ховала й зберегла перстень. Тюрма У тюрмі кожного в’язня заво дять до окремої кімнати, де роздя гають до нага, обшукують та од- бирають недозволені речі — між іншим шнурки від черевиків, під в’язки, пояси, підтяжки, окуляри та інше. Мене обшукували разом із однією панею в окулярах, що була страшенне короткозора; ми обидві почали просити дозорщицю залишити їй окуляри, доводячи, „що це кому шкодитиме, як у неї будуть окуляри?" Дозорщиця на нас визвірилась: — Та окуляри скляні, їх можна розбити й перерізати собі вени! Виходить, одбиралось знаряддя до самогубства. Пізніше ми пере коналися, що це марна передбач ливість, бо в’язні знаходили спо сіб накласти на себе руки і без цього хитрого знаряддя. Напр., кол. нарком освіти Затонський по вісився в одиночці, нарвавши з се бе білизну і скрутивши шмаття на мотуз. По обшукові відводили до ка мер. Були камери й „одиночки" (на одного в’язня). Але більшість сиділа по спільних, куди в’язнів напихали так багато, що аж душ но було, дарма, що два віконця весь час (і в морози) були відчи нені цілу добу. Тюрму збудовано ще за царських часів, у ній тоді розраховано було камеру на 23 чоловіка, а в 1937 р. в ній (та й у всіх інших подібних) сиділо весь час не менше 112 душ. Дехто (ду же хворі на серце тощо) за зго дою всієї камери спали поодинці на койці, а решта мали в своєму користанні койку на 4-ох, отже спали у дві зміни: двоє лягало (у різні боки головами, бо койка вузька) звечора до півночі, а ін ших двоє так само з півночі до ранку. Ті, що не спали, отак ле жачи удвох, свою зміну, сідали попри ліжко долі підібгавши ноги (бо вільного простору між ліжка ми не було) і так ще куняли. В камері мене, як і кожну то варишку по нещасті, зустріли при вітно. Одна пані, поговоривши зо мною всього кілька хвилин, одра зу несподівано запропонувала взя ти мене до свого ліжка. Вона мала привілей від мешканців камери — спала сама одна на койці тому, шо хворіла на цукрицю, сиділа в цій камері вже пів року і була страшенне знесилена. Її мучило сумління, що має такий привілей і вона умовилась, що коли попаде до камери така жінка, що з пер шого погляду їй припаде до сер ця, то камера дасть їй свою згоду на те, щоб вона взяла ту особу до себе на койку. Чомусь я зробила на неї гарне враження (а вона на мене) і такі добрі відно сини в нас були до останнього дня спільного сидіння в тюрмі. Це була дуже змістовна й добра жінка. Ми з нею багато ділились думками і це нам давало розраду. Її звичайно заслали на 10 років (до іншого табору), де вона й по. мерла, як я пізніше довідалась. На той час у нашій камері з кри мінальних в’язнів були тільки три жінки (і то ще, як на цю катего рію, досить терпимі), решта все були К. Р. (контрреволюція) за совєтською термінологією (там так звуть усіх політичних в’язнів, а кримінальних там звуть „битови- ми“). Почуваючи себе в такій значній меншості, ці „битовички" поводилися в камері досить при стойно, як на їхню дегенеративну психіку. Ото тільки одна з них —• наркоманка — разів зо три зчиня ла галас, лаючи всіх нас фашиста ми і всякими брудними словами, щоб ми прохали сторожів забрати ї ї в тюремну лікарню, бо вона на чебто страшенне тяжко хвора. Во на надіялась у лікарні випросити або вкрасти якийсь наркотик. Та й узагалі в лікарні був трохи лег ший режим. Та марні були ї ї такі бурхливі намагання, бо до лікарні забирали тільки з великою гаряч кою (боялися пошестей) та зрід ка дуже вже тяжко хворих, а то й останніх бувало поведуть до ам- буляторії і назад до камери вер тають. Так водили напр. тяжко хворих на сухоти на „вдихування" азоту і що разу повертали до ка мери. (Далі буде) 4 0 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ, 1971 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
