Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Марія Адріяна Кейван У зимову ніч Етюд Ніна спить, не спить. Очі в неї заплющені, у голові ні думок ні снів, тільки тліє, тліє, не згасає свідомість, що надворі страшенний мороз. Ця свідомість не дає їй за снути, хоч у хаті тепло й затиш но, можна ходити босоніж, не від чувши холоду. Якже мороз діста ється до мозку, коли тіло його не відчуває? Хіба крім нервів, враз ливих на зовнішню температуру, існують ще інші, спроможні відби рати сигнали почерез стіни без щілин, почерез позамикані вікна та двері? Може це не нерви, а той самий шостий змисл, яким люди відчувають нещастя чи смерть? Змисл, що реєструє дихання тов стого лисого діда з червоним о б личчям і синім носом — бо таким створила його народня уява. Ко лись по наших селах вірили, що коли мороз дихає помалу, тоді не дуже холодно, коли ж почне ди хати глибоко, температура йде вниз. Якщо воно справді так, то немає сумніву, що у 69-му дід ді став задуху. Ніна зривається з ліжка, згадав ши, що все це ■— нісенітниці. Аж сором, щоб жінка в ї ї віці, ще й з освітою так по дурному думала. Та всьому винен мороз, що сидить у мозку неповорушним каменем. На камені знову камінь — - доні Оксани ще немає вдома, хоч північ вже давно проминула. Вона розсуває занавіски, щоб поглянути у вікно. Але годі будь- що побачити, бо мороз покрив шиби льодом. Грубою одностай ною верствою, без жодних візе рунків, що їм вона так любила приглядатися, дитиною бувши. У її дитинстві на шибах розквітали дивні квіти, росли папороті та інші химерні білі рослини, що радува ли дитячі очі. Український мороз різниться від свого заокеансько го родича -— у нього мистецька вдача. Враз здригається нічна тиша. Моторошно виють сирени, повз вікна пересувається тьмяний від блиск світел на високих грузови- ках пожежної сторожі. І вікна і стіни дрижать із переляку. Дри жить також Ніна. І вже знає, чо му їй не спиться у морозяні ночі, — це ж страх не дає заснути, під свідомий страх за родину, за дітей. Насправді це страх перед смертю, бо мороз і смерть — два союзни ки. „Смерть з морозом танцюва- ла“ — який влучний образ, ство рений народньою уявою. Мабуть — Звідкіля ти дзвониш? народ уже в давнині відчув шостим змислом своєї збірної душі, що таким численним його синам дове деться гинути у заморожених пів нічних просторах. Згадати б за сланців білої Росії, табори ка торжників червоної. Порівняти обставини їхнього життя із влас ними. Порівняння власної долі з чу жою, куди гіршою, буває найчасті шою людською потіхою. Але Ні ну воно пригноблює, надавши глибшого виміру ї ї відчуванню мо розу. Її болить та соромить не справедливість долі, хоч ця не справедливість у ї ї користь. їй здається, що поза непрозорим вікном вона бачить далеке царство морозу. Це безмежна засніжена пустеля під небом без хмар і без сонця, глухий простір, у якому гине без відгомону людський крик. Це кладовище українських талан тів, живцем туди похованих. Ніна відходить від вікна, за я- ким такий жахливий образ. Зреш тою замуровані льодом шиби ви кликають враження, ніби хата — тюрма, вона ж в’язень морозу, я- кий щільно обляг стіни та стоїть на сторожі біля дверей. Дзвонить телефон. Веселий звук дзвінка, попередник людського го лосу — найкращий доказ, що світ ще живий, ще не замерз. До того вона знає, хто це дзвонить. — Мамо, я буду вдома пізно. -—- Чому, що сталося? — Його авто не хоче їхати, а таксі не можуть прислати скоріше, ніж за годину. Ти йди спати, не жди на мене. -— Звідкіля ти дзвониш? •— 3 каварні. Нас тут багато, п’ємо каву, говоримо. Добраніч! —- Доню, підожди! А що буде, як таксі не приїде? Безжурний сміх. — Не бійся, приїде! Добраніч! Вже тільки телефон гуде. Але безжурний сміх залишається у ха ті. Сміх сміється із морозу, — бо що мороз тим молодим, патлатим, які незважаючи на температуру, ходять містом простоволосі. На віть їх довге волосся дістало в зимі рацію існування -—- закриває вуха. Ніна йде до кухні напитися га рячого чаю. Відчинивши радіо чує — температура — 39. Скільки ж разів запевняли, що у місті не мо же бути нижче -— 35, бо місто на гріте. От і не вгадали. Вона замикає радіо, відкриває ґаз. Миттю займається кружечок дрібних синіх вогників. Вогники- язички, ледь чутно шепочуть від вічну правду, що вогонь — це те пло, що тепло — це життя. І вони, хоч мало похожі на справжній во гонь, що високо спалахує черво ним полум’ям, сипле золотистими іскрами, ще й курить сивим ди НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1971 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
