Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Різдво 1 9 2 0 року Ольга Кашубинська Ясним метеором заблисла для нас державність у 1918 роді! Це були короткі, радісні хвилини під несення, що досі не можемо їх за бути. Але вони поставили нас пе ред трудний іспит. Бо для нас, ж і нок, зорганізованих у Жіночій Громаді у Сокалі -— цей світлий час — це опіка над раненими, це похорони їх, це ще раз ранені без ліків, бандажів і всяких засобів до життя. Все це треба було роздо бути. А тут кругом нас села — винищені війною, які всеж стяга лися з останнього, щоб сповнити свій обов’язок. Звідтіля діставали ми поживу і м’які сорочки на пе рев’язки. І знов підсунувся фронт — пів року завзятих зусиль вдер жатися — та це було понад сили. Армія Галлера перерішила і Со- кальщину зайняв окупант. Всі мужчини, що були здібні держати кріс у руках — пішли в УГА. З а лишились старі й немічні, жінки й діти. Та й вони були під постійним натиском. Часті ревізії, карні ек спедиції, конфіскати й контрибу ції викінчували всіх. Та й ще з-п о між тих, що залишились, забирали поляки, щоб заслати до табору в Домбю. Жінки працювали за себе і за мужчин, щоб видобути щось із господарки. Зпочатком грудня 1919 р. за уважили ми в Сокалі відділ поло нених українців, що під сильною ескортою переходив щодня через місто на працю. Виглядали всі д у же бідно, були нужденні й обдер- ше чергування страв не має вели кого значення і, напевне, не було ніякого для цього правила. Закін чується вечеря узваром. Примітка. Ми дякуємо Відділам 1, 4, 5, 8, 9, 13, 24, 25, 26, 28, 31, 33, 35, 41, 42, 47, 49, 54, 59, 64, 68, 73, 74, 81, 82, 87, що виповнили запитни- ки і дали цікавий матеріял для дослі дів над українськими стравами, як також тим особам, що зробили це на особисте прохання (Галина Ж урба, д-р Фотій Мелешко, проф. П. Кова лів, Гордій Мироненко). ті. Охорона не дозволяла наблизи тися до них. Ми давали дітям хліб (його і в нас було дуже скупо) і ті вибігали з-за кущів при поворотах дороги і давали їм у руки. Це б у ло все, чим ми могли допомогти їм у нашому нещастю. Наближалося Різдво. Членки Жіночої Громади (яка не могла діяти в тому часі) порозумілися між собою, що треба хоч чимне- будь їм допомогти. В одної з чле нок жив на кватирі старшина від охорони полонених. Отже й вона запитала його, чи не могли б ми приладити тим нещасним Святої Вечері, обдарувати біллям і ще д е чим на Різдво. Старшина виявився людиною. Погодився на те й обі цяв дати коні, щоб можна було привезти з сіл зібрані речі. Та ми повинні добути дозвіл від ста рости. І от перед нами трудне за вдання. Чи погодиться він? Зложили ми делегацію. Пам’я таю, що до неї увійшли Стефа Комаринська, Марія Смулка і Дор- ка Бережницька. Староста Ек- гард прийняв їх понуро, довго думав і казав прийти за кілька днів, бо він мусить розглянути справу. Можна собі уявити, як ми хвилювались. На означений день пішли, староста заявив, що справа ще невирішена і треба знов прий ти за кілька днів. За третім разом староста знов не дав відповіді і ка зав прийти четвертий раз (думав, що нам відхочеться). Той рече нець був для нас останній, бо без дозволу старшина нічого не хотів робити, а нам залишилось дуже мало часу на приготування. Вре шті пані пішли ще цей останній раз і коли староста знов почав крутити, тоді Марія Смулка, моя сестра (пізніше заміжня Хрущ) за явила, що вони нічого не хочуть -— тільки дати тим нещасним Свя ту Вечерю, а це їх християнський обов’язок. При цьому розплакала ся, а від великого напруження цей плач перемінився у спазми. Наля кались не тільки пані, але й сам староста. Старався ї ї успокоїти і дав нарешті дозвіл, тільки з засте реженням „щоб не було в часі ве чері ніяких розмов, промов чи спі вів". Ох, як ми тоді кинулися до ро боти! Позвозили з сіл муку, а у- країнець-пекар спік із того для кожного полоненого колач. В у- країнців-м’ясарів нам удалось ро здобути ковбасу. Бо хоч на Свят- Вечір подаються пісні страви, то ми знали, що це єдина нагода тих нещасних підгодувати. Зварили ми борщ і зі сльозами місили тісто на вареники, бо все мали на думці на ших чоловіків. Де і як їм дове деться святкувати? Вечерю назначив старшина на першу годину. Прийшла хвилина видачі. Тут пригадав нам той же старшина, що згідно з забороною старости не сміємо говорити поба жань ані співати коляд. То ж мовч ки наливали ми борщ до тарілок, вносили дальші страви, відбирали тарілки. Лиш наші погляди гово рили тим нещасним, що в нас на душі. Та ми мали свій плян. Коли вже закінчилася вечеря, ми мали д о з віл роздати полоненим подарунки. Вони були зложені на одному сто лі. Кожен мав дістати сорочку, ков басу і колач, що були зв’язані в клуночок. Та ми не чекали, щоб полонені підходили по одному по Зголошуйте делегаток на Конвенцію НАШЕ ЖИТТЯ — СІЧЕНЬ, 1971 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
