Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ти тут першого тижня такий тра гічний кінець! ї д е м о о г л я д а т и м іс т о П е р т Одного дня, коли нам видали по 10 шіл., ми з Віктором поїхали о- глядати місто. Чудові асфальтові дороги, безліч авт, гарні житлові будинки. Всюди біля будинків зе лена підстрижена трава, дерева, кущі, живопліт. Навколо будин ків сила квітів. З дерев наші єв ропейські відміни в перемішку з пальмами і місцевими деревами. З них багато квітучих: червоні ве ликі квіти коралового дерева, фі- олетні дзвоники джакаренди, ніж- но-коралові тони Гумового дере ва, жовто-гарячі Різдвяного дере ва і багато багато інших, що їх годі тут перелічити. Люди гарно одягнені, стрункі, білі, з тонкими рисами обличчя, спокійні, здається безтурботні, впевнено рухалися по вулицях. В місті ми злізли з автобуса і наші очі розбіглися по багатих ві тринах крамниць. — Все добре і гарно, мамо, але чому так багато теплих річей ви ставлено? Ми ж у гарячій країні! І незабаром ми самі відчули цей контраст температури. Пекучо-го- ряче на сонці і дуже холодно в тіні. Першої ж ночі в Австралії ми відчули, що таке холодна ніч у га рячій країні! Два тонких вовняних коци у таборі ніяк не могли зі гріти душі і тіла і хто не мав сво їх коців, то натягав на себе, що міг, щоб зігрітися. Більшість пе ред виїздом обміняла теплі речі у німців на харчі, бо сподівалися, що тут теплі речі непотрібні! Проходячи по Велінґтон стріт ми помітили на лавці біля залізни- чої стації кілька осіб. Це сиділи еборіґени, в тому не могло бути сумніву. Інертні (я б сказала — сумні), флегматичні, яскраво одя гнені (переважно у червоний ко лір) з дивно брунатним кольо ром шкіри, тонкими ногами і ши роким обличчям. Вони байдуже ди вилися на рух авт і людей. В їх о- чах не було ні заздросте, ні ба жань. Здавалося -— вони лиш від почивали. В той час, як ми з Віктором ши рокими очима, безсловесно роз глядали еборіґенів, як почула збо ку хтось запитав: — Звідкіля ви приїхали? Ми оглянулися і побачили з правого боку від себе середнього віку мужчину в чорному вбранні і білому комірці священика. Він привітно дивився на нас, а ми, здивовані таким незвичайним для нас на вулиці запитанням, не зна ли, як його сприйняти. Як ми до відалися пізніше, це запитання тут є ознакою уваги, привіту і чемно сте до чужинця. Ми відповіли священикові, що ми з України. Мало хто в Австра лії знає, що існує така Україна, але о. Сміт знав, бо був в Европі і чув про Україну. У розмові Віктор сказав, що нас дуже цікавлять е- борігени. Отець Сміт (англіканський пас тор) запросив нас на його допо відь і фільм із життя еборіґенів, що він його накрутив за три роки праці місіонером серед еборіґе нів в пустелі. Ми охоче погоди лись, подякували отцеві і він обі цяв увечорі приїхати по нас у та бір своїм автом.* Н а ф а р м у Прийшла і до нас з Віктором черга їхати на працю. Признати ся, ми трохи залінилися в амери канських і австралійських табо рах. Віктора і Бориса покликали разом до відділу праці. Вони знову виповнювали анкети і знову на запитання національносте відпові ли, що вони українці. Службо вець, що їх оформлював, кудись вийшов, а справу закінчував ін ший, що прийшов на його місце. Цей передав анкети Віктора і Бо риса ще іншому службовцеві і ска зав: ,,Пішли цих двох ,,рашен“ на фарму “. По обіді приїхав фармер і своїм автом забрав хлопців на працю на його фармі, що була віддалена майже на 200 миль від міста. Мені стиснулося серце, коли авто завер нуло за будинки, виринуло на хви лину під мостом і раптом щезло з мого кола зору. До побачення, мій сину! Взавтра тобі сповнюється шіснадцять ро * Пропускаємо уступ „Еборіґени“ та „Австралія й австралійці", що дає обширну характеристику різних явищ австралійського життя. Обмеж уємось до особистих вражень авторки. ків. Хотіла щось сказати йому хо роше на прощання, як подарунок на іменини, але десь щезли всі сло ва, а ті що вимовлялися, були не потрібні. Було соромно поцілува ти сина на вулиці в країні, де сен тиментів прилюдно не показують. До побачення, мій дорослий си ну! Як мені в своїй уяві перетво рити його на підручного на пу стельній фармі, протягом двох ро ків контракту? Реально він для мене ще дитина, а у мріях матері майбутній лікар, художник, дипло мат — все те, що горда мати хоті ла би, щоб увійшло в його май бутнє. Але я сподіваюся, що два роки пройдуть швидко і майбут нє ще перед ним. А мене призначено працювати на керамічній фабриці тут у місті. Цілими днями при неоновому світ лі в великій залі я буду розмальо вувати штучним золотом нескінче- ну кількість коників і собачок, ко тиків, овечок і кенгурів на шаб лонових попельничках. Буду ціли ми днями вдихати запахи хеміка- лій і мріяти про денне світло і сві же повітря. Ні, таки краще, що сина післали на фарму, аніж на фабрику. Фар- ма, вівці, степ, буш... Я знаю, що після довгого робочого дня з вів цями він прийде в дерев’яний ба рак, буде сам собі варити їсти, сам прати і при „урагановій'1 лямпі буде пробувати щось чита ти, чи писати листи, але очі бу дуть йому злипатися від утоми. Не знаю, коли побачимось! Вертаючися щодня з роботи в кімнату, де мені завжди відчиняє двері непривітна ,,лендледі“, я не поспішаю додому. Я йду вули цями міста і заглядаю в освітлені вікна будинків. Я бачу дітей, ро дини, затишок, добробут. Хтось, хто не працює, зготував смачну вечерю. Того, що працює, чекає вдома затишок, привіт і відпочи нок. Що ж, терпеливосте і ще раз тебпеливости! Це чужина! Але треба вперто добиватися того, що мають інші. В Австралії для цього можливості є. До побачення, сину! П одаємо в скороченні репортаж Ольги Литвин про початок ї ї з сином побуту в Австралії. Репортаж був відзначений на 3. Літ. Конкурсі СФУ ЖО в 1963 р. 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1970 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
