Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Марія Струтинська Відхід Етюд, нагороджений на X. Літ. Конкурсі СФУЖО — Ти чуєш, як гудуть автома шини? Як вони тікають? — Вони тікали вже раз і повер нулися. Досі стріляють по вікнах. —- Що вони зробили з тобою, у тій в’язниці? Навіть тепер, коли вони відходять, коли перед нами нове життя... — Вони саме тому й звільнили мене, що переді мною нема вже життя. Але, воно перед тобою. Я не хочу, щоб ти марно сподівала ся. Тобі треба буде жити в цьомз^ світі. — Не так, не так! Ми обоє жи тимемо — і не в цьому світі. Він відходить, відходить. І ми знову ходитимемо вільно вулицями й ди витися на небо. Знову! — Тихше! Я чую, що перед бу динком спинилася автомашина. Глянь у щілину. — Вони приїхали, ті, з першо го... Усі троє. З великим пакун ком. Уже відчиняють браму. — Значить, повернулися. — Вони приїхали за речами. — З великим пакунком, ти ка зала? — О, я знаю: там, напевне, па пір, мотузки — забрати речі. Вранці вони виїхали з одною валі зою. Дати тобі ліки? — Ні, ще не треба. — Чуєш їхні кроки, як вони бі гають сюди й туди, як поспіша ють зібратися з усім? Тепер уже луснули двері. Схо дять. Тихше! — Вийшли усі троє. Ідуть до авта. — Що в руках? — Вони... вони не несуть нічо го. — Жадної валізи? Жадного па кунка? — Пакунок, ага? Чому вони за лишили пакунок?... Поїхали. — Покинь те вікно. Тобі треба прилягти. Ти не спала багато но чей. — Спати?! Спати тепер, коли вони... коли вони, може, залиши ли там бомбу, що має вибухну ти?! Коли це, може, останні хви лини життя?! — Ходи сюди, до мене. Тут, на підлозі, твій плед і твоя подушка. Приляж трохи. — Ти говориш до мене, як до дитини. Бо ти думаєш те саме, що я. І тобі мене шкода. Ні, ні! Я не хочу вмирати! Чуєш?! Я не хочу вмирати! — Бачиш, як погано, коли ти піддаєшся рожевим настроям. По тім, ти непотрібно попадаєш у роз пуку. Нічого не сталося -— усе, як було. Недавно тобі й не снилося про їх відхід. А може вони й справді відходять. Можливо. — Ти кажеш так тепер, але ти не віриш. Бо ти не віриш у власне життя. Може тобі навіть бажана така смерть. Тут же, зразу. О!!! — Смерть тут ні при чому. Во ни повернуться — і ти будеш му читись далі. Або ж, як ти думала ще перед хвилиною, вони не по вернуться і ти дихатимеш віль ніше. От і все. — Ти... ти не віриш у бомбу? — Бомба — нісенітниця. Вони могли б були покінчити з нами куди простіше. Та так, це моє пле че. Найшла подушку? — Ти відвертаєш мою увагу дрібницями, щоб я не думала про нашу загибіль. — Ця дрібниця — есенційна. Ти не видержиш без відпочинку. То бі треба заснути. — Тебе дратує мій жах перед смертю, бо ти не віриш у власне життя. — Хто каже про смерть? Про твою смерть? Тобі треба сил для життя. — Чи... чи ти можеш присягну- тися мені, що не віриш у бомбу? Можеш? — Я можу присягнутися тобі не тільки в тому, що не вірю: я присягаюся тобі, що там нема жадної бомби. Ну? — Коли ти присягнувся, я вірю тобі. Я завжди вірила тобі, на віть без присяги. А тепер, від ко ли ти повернувся з в’язниці... — Від коли я повернувся з в’яз ниці?... —- ...твої слова стали важкі, як камінь. — Це тому, що правда має свою питому вагу, мила вона нам, чи не мила. — Ти не говорив так раніше. -—- Раніше я не знав нічого про правду. -— Про яку правду ти говориш? — З великої букви. Про Бога, якщо хочеш докладно знати. — Про Бога?! Ти -— раціоналіст і ліберал? . — Коли ми стоїмо довго перед великою брамою, нас, часом, осяє світло з того боку. І — Бог прий няв мене: зі мною сидів священик. За чим ти шукаєш? Що ти робиш? — Я поцілувала твою руку. -—- І чого ти плачеш? — Може, з сорому. За мою іс терику, за мій жах перед смертю. А може, я плачу з радости. — Розумію. Тебе завжди болі ло... — Не тільки боліло! Я занадто вірила у твій розум, щоб зберегти ненарушеною віру в Бога, в яко го ти не вірив. — Я мав сказати тобі, поки ві дійду, по-християнськи. Ні, ти не мусиш починати плакати наново. Тепер тобі навіть не личить, прав да? Коли ми обидвоє зрозуміли. — Ти довго не брав пілюль. У тебе не болить? —- Так, дай мені. Вода? Дякую. А тепер — ти ляжеш і заснеш. — Ми маємо ще дуже багато говорити. Про тебе. Про те, що ти не мусиш... Я... я дуже охляла. По тім... За вікнами — одностайний гул автомашин. Кінець XVI Конвенція СУА — 21=23 травня 1971
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
