Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Світляна Кузьменко Материна ідея Нарис — Що це, знову готується я- кийсь новий протест? -— стурбо вано промовила Марія. Вона згорнула тканину, на якій вишивала, поклала на стіл, і три вожно дивилася на хлопців. У протилежнім кінці кімнати, на килимі, обіпершись на лікоть, ле жав чорнявий, міцно збудований, з карими променистими очима хло пець — її син Петро. Він повіль но, сторінка за сторінкою, пере гортав книгу зі світлинами та життєписами видатних гокеїстів, розмовляючи з білявим, синьооким Іваном. Хлопці були ровесниками — обом було по шістнадцять ро ків. Вони ходили до тієї самої школи і приятелювали від самого раннього дитинства. — Так! — ентузіястично, в о- дин голос, відповіли хлопці. — Знову? — Та тільки ж не давно протестували проти війни у В’єтнамі! Хлопці переглянулися. Петро, з ноткою жалю в голосі, промовив до матері: — Ой, мамо, яка ти необізнана! Проти війни у В’єтнамі ми проте стували весною. Хіба ж ти забула? Марія не відповіла синові. Вона не забула. Був протест тоді. Бу ли вони і пізніше. Петрові хотілося припинити ро змову з матір’ю на цю тему. — Це безнадійно. Вона всеодно цих справ не зрозуміє — та, від чувши на собі, її, повний докору, погляд, йому стало якось ніяково і він, немов би, оправдуючись, продовжував: — То, восени, ми допомагали протестувати студен там університету проти застарілих методів навчання. — Та ж цей протест був мину лого року! — аж скрикнула схви льована Марія. — Минулого року був протест за введення, -—- спокійно і рівно пролинув кімнатою голос Івана. — Як же можна протестувати учням проти своїх учителів?! Як можна учням не підпорядковува тися своїм учителям?! Що ж із вас повиходить?! і, опанувавши себе, майже спокійно, додала: — Я вже нічого не розумію що це та ке робиться... Хлопці це знали -— бо ж інак ше вона б цілком погоджувалася з ними. — Це ж так само собою зрозу міло, що вже час відійти від мето дів навчання минулих століть *— коли професор був авторитетом і джерелом знань. В наші часи про фесор мусить бути більше, ніж навчатель. Він мусить прислуха тись до дискусій та опіній студен тів — бути їх свідком. Так у на ші часи повинно бути. Вони не мо жуть беззастережно вірити тим, що довели світ до такого стану, в якому він тепер перебуває і в я- кому, майже неможливо жити, *— перебиваючи один одного, з по чуттям повної віри у кожне про мовлене слово, висловлювали свої міркування хлопці. — Що ви маєте на увазі? •— спитала Марія. — Звичайно, що цивілізацію, техніку, і бездушність... Це тому молодь тікає від такого суспіль ства і йде в гіппі. — Так що ви не задоволені ци вілізацією й технікою?... Дві пари очей -— карих і синіх — , які не багато ще бачили й зна ли та в яких уже відчувалася, хоч ще не цілком певна, але, всеж, певність своєї рації, дивились на Марію. — Поговорю сьогодні з твоєю матір’ю, Іване. Мабуть прийдеться піти вам назустріч і вилучити з щоденного вжитку, як на початок, хоч деякі знаряддя науки й техні ки. Почнемо, звичайно, з телеві зії, радіо... — О, ні! Вони не мали цього на увазі. Вони хочуть життя без гіпокритства; життя, в якому є душа... Та, на жаль, і цей протест, як і попередній, не вдався. Ректор сказав, що якщо хтось бажає уч бового закладу з прикметами, що їх студенти домагаються — хай собі і закладає такий — бо його у- ніверситет має вже свої усталені традиції, які він вимагає підтриму вати і шанувати кожного студента, що збирається у ньому навчатися. І чи ж це не жах?! Чи ж це де мократично?! — А чи був хоч один ваш про тест успішний? — Ні... На жаль, ні! Це той світ, у якому вони живуть і проти якого протестують. Світ, який не рахується з іншими. Вони знають, що люди її генерації неспромож ні зрозуміти їх, молодих. Вони знають, що вона проти протестів. — Навпаки, — промовила Ма рія, прикувавши до себе своєю заувагою вкрай здивовані погляди хлопців. — Мені здається, що вам потрібно було б якнайскоріше під готувати ще один протест. Помі тивши, що обличчя хлопців поволі прибирають скептичну міну, дода ла: — Говорю цілком серйозно. Петро підвівся з килима і підій шов до матері. Він був певний, що вона жартує. Він знав, що його мати завжди була проти різних непорядків та колотнеч, вважаю чи, що всі проблеми найкраще ви рішувати спокійно, по-мирному, нарозум. В його карих очах загра ли тривожні іскорки. Він вагався — як зареагувати на материну мо ву: чи зразу дати їй знати, що він свідомий, що вона жартує, чи ви слухати вже її до кінця? — А що, як вона вирішила йти з духом часу? Буває ж, що і стар ші люди змінюють свої погляди, — і він, прийнявши, на всякий випа док, байдужу міну, пішов і сів бі ля Івана на канапі. — Ми вже, мовляв, знаємо, я- кий буде кінець. Адже всі думки батьків щодо дітей, незалежно від того як вони будуть висловлені напочатку, зводяться завжди до одного: Учітеся, будьте чемні. У наші часи... — Отже, хлопці, це мав би бу ти великий, найбільший, протест, який будь-коли, чи будь-де був. Йому можна було б дати назву — „Протест проти протестів мо- лоді“, чи „Останній протест моло ді" — це вже ви могли б вирішити самі. На обличчя хлопців набігла тінь розчарування. Іван узяв із підло ги книгу, яку тільки зовсім недав НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1970 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
