Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Марія Пискір Останні матуристи Спогад „Д е ви тепер, давно змужнілі Товариші юнацьких літ — Хто з вас почує цей привіт, Хто спить забутий у могилі?..“ Є. П л у ж н и к Прийшла тривожна весна 1944 року. Ми, студенти матурального курсу в Перемишлі, врешті закін чили іспити а тепер товпились на сходах та коридорах „Народного Дому“. Усі хвилювались, бо сього дні тут нам скажуть ■—- які висліди іспитів. Нелегко пройшов нам цей рік навчання. Відступаюче німецьке військо заливало Перемишль і наш курс виганяли з будинку в буди нок. Спочатку ми примістились у колишній хлоп’ячій гімназії, відтак у дівочому інституті, тоді в яки хось кімнатах, а іспити складали вже ось тут, у Народному Домі, де був приміщений тоді Україн ський Допомоговий Комітет. Та ми не зражувались. Ми з’їха- лись сюди з усієї Галичини, остан ні матуристи за німецької окупа ції, і були рішені вирвати з зубів ворога та твердої долі наші „ате стати зрілосте". Наша середня о- світа була поштукована, повикру чувана й поперекручувана трьома різними окупантами, що чергува лись на наших землях один за од ним — так як і поштуковане було життя народу в цю добу. Але ба жання вчитись було сильніше ва всі перепони, і завдяки відданим організаторам цього курсу та про- фесорам-викладачам нам таки вда лось закінчити його. І ось на півтемних сходах На родного Дому ми чекаємо „страш ного суду"; хто опиниться по пра виці, а хто по лівиці? Врешті виходить з кімнати проф. Білецький і своїм волин ським акцентом каж е: „Читатиму по-азбучно прізвища тих, що не здали іспиту". Починає з Відділу А “ ... Серед нас гробова тиша. Прой шли букви О, П,... зближається моя. Я вся скам’яніла, навіть сер це, здається, перестало битись на цей час. Як вчую своє прізвище — перестану існувати. Ні, не побі жу в Сян топитись, як це говори лось, а пропаду тут, на тих схо дах... Є в житті хвилини, коли лю дина кладе всю свою долю на од ну карту. Ця хвилина була тоді в мене. Мого прізвища не було. Що?! Спочатку мені робиться якось сла бо, відтак радість життєдайним теплом сповнює всю істоту: Я зда ла, о Боже, я здала! Ми, ошалілі з радости, вибігаємо на вулицю, бі жимо над Сян, сміємось, співаємо. Що нам до того, що бомбовики гудуть над головами, що фронт наближається, що багато з нас вже розділено фронтом зі свої ми родинами і не мають де повер нутись, що місто у тривозі. Наша мрія здійснена — перед нами від чинені двері в життя! Через кілька днів ми з такою ж радістю виходили з Народного Дому, гордо тримаючи в руках на ші „атестати зрілосте". Відтак ми дебютували. Та не в білосніжних роскішних сукнях, з модно виложеним волоссям та під звуки оркести. В чобітках, корот ких спідничках, в заплетених ко сах або з коротко підстриженим волоссям, зарум’янілі від сонця та вітрів — ми, група дівчат, ішли в терен на військово-санітарний ви шкіл. У наших наплечниках були матуральні свідоцтва, що їх опісля спалили ми в критичних хвилинах боїв, або зогнили закопані в ко робці на якомусь господарстві чи городі. Нас манили рідні села. Там, се ред народу, будуть наші універ ситети. Звідтіля, з самого джерела, зачерпнемо ми правду про життя,, або „хоч тінь її розп’яту". Не ді станеться нам наша мудрість так легко, як іншим: з університет ських катедр, готова, провірена у- мами сторіч. Ми будемо платити за неї високу ціну — ціну моло досте, небезпек, утрачених особи стих мрій, а часто — ціну життя. Але й зазнаємо ми величніх хви лин перемог, хвилин, суджених пережити тільки нам. Вони гріти муть наші серця — доки будемо жити... — Дай Боже щастя! — вітали ми працюючих на полі селян. Во ни усміхались до нас привітно! — Дякуєм, дай, Боже, і вам! — Відтак, заслоняючись рукою від сонця, дивились нам услід. Дай, Боже, і нам... Воно, во яцьке щастя, дуже придається у нашому дебюті в нове життя. Пройшло пів року. Ніччю, серед сніжної заметілі ми, дві підпільни ці, добиваємось до зв’язкової ха ти в підгірському селі. Там за стаємо групу повстанців. Не вспі- ли привітатись, як один з них, ви сокий, поставний, кидається до ме не, тисне руки та вигукує: — Ма русе, це ти?! Не вірю! Хто б ска зав! Не вірю і я своїм очам, що пе редо мною Славко, мій одноклас ник з матурального курсу. У школі він до мене „щось чув". Я це ба чила і безжалісно використовува ла. Славко дуже добре вчився. Ко ли ми мали шкільні задачі з лати ни, я кликала його в нашу лавку і „відмальовувала" від нього. А професор чомусь був переконаний, що це Славко відписує, і давав мені кращу оцінку, як йому. Слав ко хвилювався, а я сміялась. Він носив тоді старий гімназійний мун- дур, з якого вже давно був виріс, та виглядав смішно, з довгими ру ками і ногами, наче бузько. А тепер стоїть передо мною високий, стрункий вояка в одно строю, зовсім не похожий на бузь ка. — Я ніколи не думав стрінута тебе. — Це Славко. — Чому ж це так? — Ти виглядала мені на біло ручку. Куди такій в підпілля, *— думав я. — А тебе я мала за „куйона". Думала, десь тихо влаштувався і сидиш. Ми було раді нашою стрічею та нашим розчаруванням. Пізніше ми стрічались випадком НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1970 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
