Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Марія Пискір Останні матуристи Спогад „Д е ви тепер, давно змужнілі Товариші юнацьких літ — Хто з вас почує цей привіт, Хто спить забутий у могилі?..“ Є. П л у ж н и к Прийшла тривожна весна 1944 року. Ми, студенти матурального курсу в Перемишлі, врешті закін чили іспити а тепер товпились на сходах та коридорах „Народного Дому“. Усі хвилювались, бо сього дні тут нам скажуть ■—- які висліди іспитів. Нелегко пройшов нам цей рік навчання. Відступаюче німецьке військо заливало Перемишль і наш курс виганяли з будинку в буди нок. Спочатку ми примістились у колишній хлоп’ячій гімназії, відтак у дівочому інституті, тоді в яки хось кімнатах, а іспити складали вже ось тут, у Народному Домі, де був приміщений тоді Україн ський Допомоговий Комітет. Та ми не зражувались. Ми з’їха- лись сюди з усієї Галичини, остан ні матуристи за німецької окупа ції, і були рішені вирвати з зубів ворога та твердої долі наші „ате стати зрілосте". Наша середня о- світа була поштукована, повикру чувана й поперекручувана трьома різними окупантами, що чергува лись на наших землях один за од ним — так як і поштуковане було життя народу в цю добу. Але ба жання вчитись було сильніше ва всі перепони, і завдяки відданим організаторам цього курсу та про- фесорам-викладачам нам таки вда лось закінчити його. І ось на півтемних сходах На родного Дому ми чекаємо „страш ного суду"; хто опиниться по пра виці, а хто по лівиці? Врешті виходить з кімнати проф. Білецький і своїм волин ським акцентом каж е: „Читатиму по-азбучно прізвища тих, що не здали іспиту". Починає з Відділу А “ ... Серед нас гробова тиша. Прой шли букви О, П,... зближається моя. Я вся скам’яніла, навіть сер це, здається, перестало битись на цей час. Як вчую своє прізвище — перестану існувати. Ні, не побі жу в Сян топитись, як це говори лось, а пропаду тут, на тих схо дах... Є в житті хвилини, коли лю дина кладе всю свою долю на од ну карту. Ця хвилина була тоді в мене. Мого прізвища не було. Що?! Спочатку мені робиться якось сла бо, відтак радість життєдайним теплом сповнює всю істоту: Я зда ла, о Боже, я здала! Ми, ошалілі з радости, вибігаємо на вулицю, бі жимо над Сян, сміємось, співаємо. Що нам до того, що бомбовики гудуть над головами, що фронт наближається, що багато з нас вже розділено фронтом зі свої ми родинами і не мають де повер нутись, що місто у тривозі. Наша мрія здійснена — перед нами від чинені двері в життя! Через кілька днів ми з такою ж радістю виходили з Народного Дому, гордо тримаючи в руках на ші „атестати зрілосте". Відтак ми дебютували. Та не в білосніжних роскішних сукнях, з модно виложеним волоссям та під звуки оркести. В чобітках, корот ких спідничках, в заплетених ко сах або з коротко підстриженим волоссям, зарум’янілі від сонця та вітрів — ми, група дівчат, ішли в терен на військово-санітарний ви шкіл. У наших наплечниках були матуральні свідоцтва, що їх опісля спалили ми в критичних хвилинах боїв, або зогнили закопані в ко робці на якомусь господарстві чи городі. Нас манили рідні села. Там, се ред народу, будуть наші універ ситети. Звідтіля, з самого джерела, зачерпнемо ми правду про життя,, або „хоч тінь її розп’яту". Не ді станеться нам наша мудрість так легко, як іншим: з університет ських катедр, готова, провірена у- мами сторіч. Ми будемо платити за неї високу ціну — ціну моло досте, небезпек, утрачених особи стих мрій, а часто — ціну життя. Але й зазнаємо ми величніх хви лин перемог, хвилин, суджених пережити тільки нам. Вони гріти муть наші серця — доки будемо жити... — Дай Боже щастя! — вітали ми працюючих на полі селян. Во ни усміхались до нас привітно! — Дякуєм, дай, Боже, і вам! — Відтак, заслоняючись рукою від сонця, дивились нам услід. Дай, Боже, і нам... Воно, во яцьке щастя, дуже придається у нашому дебюті в нове життя. Пройшло пів року. Ніччю, серед сніжної заметілі ми, дві підпільни ці, добиваємось до зв’язкової ха ти в підгірському селі. Там за стаємо групу повстанців. Не вспі- ли привітатись, як один з них, ви сокий, поставний, кидається до ме не, тисне руки та вигукує: — Ма русе, це ти?! Не вірю! Хто б ска зав! Не вірю і я своїм очам, що пе редо мною Славко, мій одноклас ник з матурального курсу. У школі він до мене „щось чув". Я це ба чила і безжалісно використовува ла. Славко дуже добре вчився. Ко ли ми мали шкільні задачі з лати ни, я кликала його в нашу лавку і „відмальовувала" від нього. А професор чомусь був переконаний, що це Славко відписує, і давав мені кращу оцінку, як йому. Слав ко хвилювався, а я сміялась. Він носив тоді старий гімназійний мун- дур, з якого вже давно був виріс, та виглядав смішно, з довгими ру ками і ногами, наче бузько. А тепер стоїть передо мною високий, стрункий вояка в одно строю, зовсім не похожий на бузь ка. — Я ніколи не думав стрінута тебе. — Це Славко. — Чому ж це так? — Ти виглядала мені на біло ручку. Куди такій в підпілля, *— думав я. — А тебе я мала за „куйона". Думала, десь тихо влаштувався і сидиш. Ми було раді нашою стрічею та нашим розчаруванням. Пізніше ми стрічались випадком НАШЕ ЖИТТЯ — ЧЕРВЕНЬ, 1970 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
