Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Зустріч під Іскоростенем (Уривок із повісти) Марія Остромира Княгиня ходила по наметі, схре стивши руки на грудях. На облич чі, освітленім загравою від огни ща, що горіло в куті намету, по явились тіні. Важкі думки додолу гнули її гарну голову. Кругом ти ша, мертва тиша, яка буває тільки перед великою бурею. Тільки рів номірна хода вартового перед на метом ворушила цю дивну тишу ночі. І враз моторошно стало кня гині. Чого це вона куняє серед ті єї непроглядної ночі на цій болот- нистій земельці? Перед очима встали всі труди і невигоди, зв’я зані з добуттям Іскоростеня. Якби їй тепер хтось удруге радив ви братись у такий похід, нізащо в світі не пішла б. Не тому, що роз ніжилась вона, і стали страшни ми для неї воєнні труди і невиго ди. Навпаки, всякі труди і невиго ди манили її досі і надалі манити муть. Тільки що вона побачила, щойно сьогодні побачила, яке це безглуздя сидіти ось тут, серед мочарів і багон та здобувати отой нещасний город. У ритм її думок почали вриватись зайві звуки, а згодом страшний крик і гомін по нісся від сторони Іскоростеня. Перелякана виглянула з намета. Осяяний загравою табір видно бу ло, як на долоні. Не горів Іскоро- стень. Доми, побудовані з дерева, криті соломою горіли, наче смо лоскипи. Біля свого намету побачила скріплену варту. Чомусь із полег шенням відітхнула. Не знати, хто це подбав про її безпеку?... Ма буть, Свінальд. Старий хитрун! Сам, певне, пішов здобувати Іско ростень. ■ Г| Від осіннього холоду тремтіла вся. Закрила вхід парчевою заві сою і подалася в глиб намету. На близилась до кута, де на лежанці, вкритій ведмежими шкурами, спав її син, наступник князя Ігоря — малий князь Святослав. І тепер щойно стало їй ясно, що це для нього, Святослава, вибралась вона у той похід. То він, а не вона, був месником батька. З якою ж горді стю дивилась вона на нього, як ї- хав на коні поміж воєводою Сві- нальдом і виховником своїм Асму- дом, як перший кинув рогатиною, починаючи бій. Враз заворушилося щось біля завіси, і в наметі появилась стра хітлива постать жінки. Одяг по шарпаний і попалений, волосся розпатлане, лице •— рана одна, руки покривавлені. Божевільними очима глянула в напрямі, де лежав малий Святослав. — А, проклята! •— прошипіла вона, звертаючись до княгині. — Радуєшся виглядом свого сина?! А моїх троє згинуло в пожарі го- ріючої хати, серед страшних мук. А я ніяк — розумієш ти? — ніяк не могла врятувати їх! На моїх очах завалилось горище і присипа ло їх. І я хотіла згинути разом з ними та кляті дружинники твої ви- волікли мене з пожарища. А чоло вік мій — ладо моє — згинув на заборолах города, захищаючи нас перед клятими наїздниками. Наближалась до лежанки мало го Святослава і божевільні очі свої впялила в його обличчя. Обгорілі руки затиснулись у пястуки, і во на з одчаєм зашипіла: — О, проклята будь разом із сином своїм! Підступ і хитрість — це страшна, непереможна зброя твоя, якою знищила ти бідну де- ревлянську землю. Хай же від під ступу і зради згине оцей син твій. Тільки не тепер ще, замала кара ие була б для тебе, — а тоді, ко ли найвище зніматиметься на своїх дужих крилах і зором своїм до сягатиме просторів, яких не досяг ще жаден із полянських князів. Так, тоді — в самому розквіті сил своїх — хай згине карно! Хай зги не так, як згинув мій'чоловік! — Геть! — крикнула несвоїм голосом княгиня і показала рукою в напрямі виходу. Страхітлива по стать жінки подалась туди і зни кла, наче привид. Тільки занавіса ледве помітно коливалась... Княгиня втомленим рухом під несла руку і потерла чоло. — Сон — привид чи дійсність? — питала себе: -— Невже ж вар тові не бачили її? А може це тіль ки сниться мені... Малий Святослав заворушився на лежанці. Погладила його золо тисті кучері і дбайливо вкрила те плими шкурами. Ще пропасниці набереться дитина! І навіщо його було тягнути в ці болота? Це во на, окаянна, затягнула його сюди. Помсти заманулося їй. Яка ж вдяч на була Богам, що старі звичаї па лення жінок на кострі, при похоро ні чоловіків, поволі затирались. Так, вона вдячна була, що її не спалено, та що Боги дали їй змогу помстити смерть Ігоря. А, одначе, де ж ця насолода від виконаної помсти? Іскоростень горить, де ревляни покорені, їхня земля у її стіп... Ніхто з київських князів не розбив їх на прах, як вона, а проте... не вона їх, а вони її по корили. Наче орлиця з поломани- ми крилами, відступатиме від їх нього города. Ніколи вже вона не підніметься до високого лету. Не вже та нещасна деревлянська жін ка з обгорілими руками підтяла їй крила?... А крики і голосіння з Іскоросте ня не вгавали. Це полянські дру жинники мстили на деревлянах смерть свого князя. Ах, припини ти б ці страшні розпучливі крики, це нестерпне голосіння. Це ж сто разів гірше від усякого костра. Я- ка ж довга ця ніч! Чи ж вона ніко ли вже не скінчиться? Поклика ти б кого... В уяві встав Претич, збунтований Претич, що ввечері не хотів виконати наказу. Він до бре радив, та княжа гордість не дозволила їй послухати його ради. Покликала вартового. — Чи воєвода Свінальд здобу ває Іскоростень? — запитала. — Так, світла княгине! -— впа ла відповідь з-під шолома. НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1969і 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
