Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
ночас бути й теж найбільш обдерті, бо мали менші можливості вистарати собі щось із одягу для себе. Хворих ми перевозили на возах, де вони лежали на соломі, без накриття, інколи навіть напіввроздяг- нені. Далеко не завжди мали ми можливість спочи вати уночі. Не раз бувало проїжджали селами, але могли дозволити собі тільки короткий відпочинок і тоді вносили хворих до хат, щоб загрілися, а потім їхали далі. Так що одні з наших хворих помирали від недуг і поганих умов, другі з них вичунювали й поволі починали зводитися, в той час, коли на їх місце лягали вже нові. Прийшла черга на мого чоло віка. Він занедужав якраз у той час, коли хотіли хворих залишати. Свідома того, що його може че кати, я постановила залишитися з ним. Коні в той час для армії були особливо цінні, так що залишаю чи нас, забрали з собою і наших коней. Розлука бу ла для нас усіх дуже важка, важко було їм огляда тися, а нам дивитися у слід, бо невідомо було чи ще коли побачимося та яким буде наше і їх майбут нє. Та наш чура все таки не видержав: десь там роздобув воза та дозвіл повернутись по нас і нас забрав. До чергової стоянки ми їхали за своєю час тиною та якось легше стало на серці. Різдвяні Свята ми провели в Когутівці, селі, в якому збігалися границі трьох губерній -— Поділля, Херсонщини і Київщини. В той час мій чоловік уже поволі починав ставати на ноги, а мої рани, що їх я ще сама підліковувала, починали гоїтись. Так що й ми могли взяти участь у святкуванні, хоч були ще дуже кволі. Не зважаючи на хитке положення ми святкували дуже врочисто, ніби вдома. Відспівали всі коляди, які хто знав, вітали себе зі святами, а селяни погодували нас кутею, узваром, борщем та варениками. Багато дечого невимовленого у той ве чір передумав кожен із нас... Але засиджуватись не було як. Уранці ми знов Еирушили вперед. Дивізії йшли тоді роздільно, але весь час вримали зв’язок. Я вже згадувала про те, що до цього способу боротьби ми достосували також воєнну тактику. На приклад у рейдах гармати вже не мали того значен ня, як колись, возити їх обтяжувало нашу мандрів ку, всеж таки ми старалися не визбуватися їх і за лишали їх тільки в такому випадку, коли якась інша о наших частин ще мала запас, амуніції, а не мала гармат. Бої Зимового Походу Ми мали в Поході і великі бої, як це було біля Умані і за Вознесенськ. Там єдине, що рятувало нас, було те, що ми — кіннота, а вони були піші. З Умані довелося нам уступити. У мене саме в тому часі появився поворотний тиф. Щоб мені і моїй ча стині це улегшити, запропонували мені приєднати ся до штабу, але я все ще якось витримувала сидіти на коні та хотіла за всяку ціну триматися своєї ча стини. Та як не дивно, тим, хто вирішив це — був мій кінь: як тільки вирушив штаб, він самовільно подався за ним. Скоро я одначе зовсім звалювалася з ніг і тоді постелили мені під гарматою солому. Там я пролежувала не тільки в дорозі але й у часі бою, оголомшувана страшним гуком вистрілів. Пізніше я почала зводитися на ноги та й гармати ми вже були змушені залишити, бо амуніції не було. Запам’ятався мені цей час боротьби за Умань дуже добре. Опустивши місто, ми розташувалися в селі, щоб відпочити. Для безпеки були роз’їзди і за стави. Та ледве встигли ми перекусити, як нам до несли, що большевики, які щойно зайняли Умань, утікають. Треба було нам знов на місто прямувати. Ми переїхали його вночі і там приєднались до нас деякі з наших, що були у ,,боротьбістів‘ (відлам большевиків). Одначе ми в місті не залишились, а виїхали греблею, а потім вбрід на інше село. Ніч була настільки темна, що нічогісінько не було видно а ми терену зовсім не знали. За тих умов це було небезпечно, бо вороги могли зробити засідку. У се лі ми трохи відпочали і щойно на другий день із на радою повернулись до міста. Населення зустрічало нас радісно, просили залишитись, але ми були сві домі, що мусимо податися далі. Мені особисто при пало ще й сумне завдання сповістити жінку мого до брого знайомого, що він загинув. Звідтіля ми попрямували на Вознесенськ. Ця мандрівка була дуже небезпечна, бо тором, що йшов у напрямі Одеси, проїздила панцирка й нелегко його було перейти. Весь час наскакували на нас большевицькі частини, малі, але швидкі. Інколи до велося, щойно роззувшися, знов сідати на коней. Більшого пошкодження ми щоправда не зазнали, але це дуже вичерпувало. Наступ на Вознесенськ ми ро били вже майже з розпуки, але з особливим завзят тям. Нам було відомо, що там є запас амуніції, якої в нас у той час вже майже не було. Було всього по п’ять набоїв на рушницю, два на гармату, останню, яка ще при нас була, а в мене всього дві кулі для револьверу. На наше щастя большевицька залога Вознесенська также не була сильна. Змобілізували всіх, кого тільки могли але це був невишколений еле мент і через те їх багато загинуло. У нас було тіль ки декілька ранених. Увійшовши до міста ми перш усього пішли по шпиталях, щоб відшукати наших ранених, які там могли бути. Ми знали, що тут залишатися не змо жемо, а не безпомічних будуть пізніше мститися. А тому, що в нас весь час бракувало ліків і бандажів, я пішла шукати по аптеках. Перша, до якої я увій шла, була ограбована та майже зруйнована. Та я не встигла ще й кроку зробити чи слова сказати, коли власник-жид став ляментувати, що ми його грабу вати прийшли. Я вилаяла його й пішла шукати далі. На щастя в більшій аптеці, якої ще не встигли по грабувати, такого зруйновання не було. Вдалося ді стати трохи ліків, головно хініну, аспірину та дешо морфію, також і перев’язки. Фармацевти були дуже схвильовані. Розказували, що коли большевики їх грабували, домагались кокаїни і замість неї насильно забрали стрихніну. Від того може згинути багато невинних людей. Просили всюди давати знати й осте рігати людей. У міжчасі наша частина запаслася амуніцією. Цього здобутку було подостатком так що нею на клали вози. У Вознесенську ми дістали на дорогу дещо цукру і спірту. (Докінчення буде) 32 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1969 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
