Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Це мала бути партизанська війна у запіллі боль- шевиків і денікінців. Зимовий Похід проголошено на засаді добро вільній, примусу не було. Та всеж таки при повній свідомості дуже важкої ситуації зголосилося около 4,000 вояків і старшин. До Зимового Походу станули три дивізії (у скороченому виді) — Київська під командою Ю. Тютюнника, Запоріжська під коман дою Б. Крата і Волинська під командою М. Загрод- ського. Головну команду над цим військом обняв ген. М. Омелянович-Павленко. Після наради учасники почали розїжджатися до своїх частин. Я скористала з нагоди і попрохала Ю. Тютюнника, щоб він мене підвіз до залізничої стації, близько якої моя частина. Дорогою Тютюнник умов ляв мене, щоб я і чоловік перевелись до його дивізії. Але я не могла погодитись на те. Заявила, що зоста нусь у Гуцульському полку. Коротку віддаль від стації до села я відбула пішки. Спираючись на костур, хвора та змарніла, зголосилась до команди. Мої товариші в полку ледве впізнали мене й були здивовані, що я ще живу. Я прохала їх зв’язати мене з чоловіком, що був при своїй частині в іншому селі. Він зараз же приїхав і розказав мені про всі заходи, що він поробив для видобуття мене з Вапнярки. Одним із них був лист, що він передав моїй рідні у Симферополі, прохаючи їх, щоб вони мене забрали зі шпиталю. Цього листа їм ніхто не передав, як потім виявилось. Але й так вони, коли б і отримали його, то мене вже в Вапняр ці не застали б. Як я, так і мій чоловік, відразу зголосились іти в Зимовий Похід. Тільки ми постановили вже бути разом, а не як досі в окремих частинах. Дня 6. груд ня 1919 р. ми вирушили, у складі кінного полку ім. Гетьмана Мазепи. ЗИМОВИЙ ПОХІД З м ін и л и с ь у м о в и н и б о р о т ь б и Нелегко воно писати про Зимовий Похід. Цей зрив нашої армії можна оцінювати, як очайдушний крок. Але з другого боку це був також прояв вели кої непохитности і завзяття. Всі, що зголосились, були свідомі важкої ситуації і невеликих надій на удачу. Але всі були вірні своїй присязі і навіть у та кій скруті своєї зброї здати не хотіли. Ми знали, що ризикуємо всім, але й те, що зможемо зробити — по трібне для волі України. Дня 6. грудня 1919 р. Похід вирушив. Тому, що перед вимаршом треба було перевести скорочен ня частин, то мені довелось перейти в Кінний Мазе- пинський Полк. Ще треба згадати, що в Похід пішли переважно кіннотчики, бо характер нашого Походу вимагав швидкого порушування. Піхоті за тих умов було б надто важко воювати, а роздобути більше коней було майже неможливо. Від селян забирали їх усі армії, а залишити їх зовсім без коней у госпо дарці було неможливо. Ми мусіли рахуватися з їх інтересами, бо ж і за них воювали і сподівались їх підтримки харчами. Коли б не ця обставина, то склад Зимового Походу був би напевне багато більший. Бракувало нам не тільки коней. Зима 1919-20 pp. була винятково важка, а одяг у нашого війська вже давно порвався. Іншого дістати вже було не можливо, отже ми були слабо забезпечені від холо ду. Декому навіть бракувало шапок, отже треба було завивати голову й вуха чим попало, нераз і мішковинням. Тому що я теж була слабо вдягнена, то хоч і нездорова, мусіла більше йти, як їхати, щоб не замерзнути на возі. Та найгірше було те, що нам уже не ставало зборї, а її конче треба було мати. Із тих наших умовин випливала також наша тактика. Ми лявірували між червоними й Денікі- ном. Завжди насторожені, ми старались розвідувати стежами: нападати відважувались тільки на малі во рожі частини. Так ми здобували зброю й коні, а ра зом із тим ширили паніку й дезорієнтацію серед них. Справа відживи теж була проблемою для нас. Брати даром чи насильно в селян, ми не вважали себе в праві. Платити не було чим, бо ж тоді й гро ші не мали ціни. Хіба що вдалося в заводах роздо бути цукор і спірт, а це в той час завжди мало по пит. Але й те не завжди виходило, бо селяни вже почали гнати самогонку самі. До того всього долучилося ще одне лихо. На ші козаки почали хворіти плямистим тифом і число хворих щораз більше зростало. Спочатку ми дума ли залишити їх у міру можливости по селах, але я належала до тих, що категорично запротестували. Це було ніщо інше, як віддавання безсилих на пота лу ворогам і тоді вже ніхто з них живими не зостався б. З другого боку, хоч вони безперечно були й нам тягарем у Поході, проте допомагали сцементовува- тись. Військо побачило, що всі ми стоїми за себе і кожен має однакову вартість. Хоч це виглядає дивне, але в Поході найбіль ше навантаження мали старшини. їх було настільки мало працездібних, що для них не було ніякої мож ливості відпочинку. їх обов’язки ніколи не кінчалися і тому вони були більш, як другі — вичерпані. Вод НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1969 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
