Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Це мала бути партизанська війна у запіллі боль- шевиків і денікінців. Зимовий Похід проголошено на засаді добро вільній, примусу не було. Та всеж таки при повній свідомості дуже важкої ситуації зголосилося около 4,000 вояків і старшин. До Зимового Походу станули три дивізії (у скороченому виді) — Київська під командою Ю. Тютюнника, Запоріжська під коман дою Б. Крата і Волинська під командою М. Загрод- ського. Головну команду над цим військом обняв ген. М. Омелянович-Павленко. Після наради учасники почали розїжджатися до своїх частин. Я скористала з нагоди і попрохала Ю. Тютюнника, щоб він мене підвіз до залізничої стації, близько якої моя частина. Дорогою Тютюнник умов ляв мене, щоб я і чоловік перевелись до його дивізії. Але я не могла погодитись на те. Заявила, що зоста нусь у Гуцульському полку. Коротку віддаль від стації до села я відбула пішки. Спираючись на костур, хвора та змарніла, зголосилась до команди. Мої товариші в полку ледве впізнали мене й були здивовані, що я ще живу. Я прохала їх зв’язати мене з чоловіком, що був при своїй частині в іншому селі. Він зараз же приїхав і розказав мені про всі заходи, що він поробив для видобуття мене з Вапнярки. Одним із них був лист, що він передав моїй рідні у Симферополі, прохаючи їх, щоб вони мене забрали зі шпиталю. Цього листа їм ніхто не передав, як потім виявилось. Але й так вони, коли б і отримали його, то мене вже в Вапняр ці не застали б. Як я, так і мій чоловік, відразу зголосились іти в Зимовий Похід. Тільки ми постановили вже бути разом, а не як досі в окремих частинах. Дня 6. груд ня 1919 р. ми вирушили, у складі кінного полку ім. Гетьмана Мазепи. ЗИМОВИЙ ПОХІД З м ін и л и с ь у м о в и н и б о р о т ь б и Нелегко воно писати про Зимовий Похід. Цей зрив нашої армії можна оцінювати, як очайдушний крок. Але з другого боку це був також прояв вели кої непохитности і завзяття. Всі, що зголосились, були свідомі важкої ситуації і невеликих надій на удачу. Але всі були вірні своїй присязі і навіть у та кій скруті своєї зброї здати не хотіли. Ми знали, що ризикуємо всім, але й те, що зможемо зробити — по трібне для волі України. Дня 6. грудня 1919 р. Похід вирушив. Тому, що перед вимаршом треба було перевести скорочен ня частин, то мені довелось перейти в Кінний Мазе- пинський Полк. Ще треба згадати, що в Похід пішли переважно кіннотчики, бо характер нашого Походу вимагав швидкого порушування. Піхоті за тих умов було б надто важко воювати, а роздобути більше коней було майже неможливо. Від селян забирали їх усі армії, а залишити їх зовсім без коней у госпо дарці було неможливо. Ми мусіли рахуватися з їх інтересами, бо ж і за них воювали і сподівались їх підтримки харчами. Коли б не ця обставина, то склад Зимового Походу був би напевне багато більший. Бракувало нам не тільки коней. Зима 1919-20 pp. була винятково важка, а одяг у нашого війська вже давно порвався. Іншого дістати вже було не можливо, отже ми були слабо забезпечені від холо ду. Декому навіть бракувало шапок, отже треба було завивати голову й вуха чим попало, нераз і мішковинням. Тому що я теж була слабо вдягнена, то хоч і нездорова, мусіла більше йти, як їхати, щоб не замерзнути на возі. Та найгірше було те, що нам уже не ставало зборї, а її конче треба було мати. Із тих наших умовин випливала також наша тактика. Ми лявірували між червоними й Денікі- ном. Завжди насторожені, ми старались розвідувати стежами: нападати відважувались тільки на малі во рожі частини. Так ми здобували зброю й коні, а ра зом із тим ширили паніку й дезорієнтацію серед них. Справа відживи теж була проблемою для нас. Брати даром чи насильно в селян, ми не вважали себе в праві. Платити не було чим, бо ж тоді й гро ші не мали ціни. Хіба що вдалося в заводах роздо бути цукор і спірт, а це в той час завжди мало по пит. Але й те не завжди виходило, бо селяни вже почали гнати самогонку самі. До того всього долучилося ще одне лихо. На ші козаки почали хворіти плямистим тифом і число хворих щораз більше зростало. Спочатку ми дума ли залишити їх у міру можливости по селах, але я належала до тих, що категорично запротестували. Це було ніщо інше, як віддавання безсилих на пота лу ворогам і тоді вже ніхто з них живими не зостався б. З другого боку, хоч вони безперечно були й нам тягарем у Поході, проте допомагали сцементовува- тись. Військо побачило, що всі ми стоїми за себе і кожен має однакову вартість. Хоч це виглядає дивне, але в Поході найбіль ше навантаження мали старшини. їх було настільки мало працездібних, що для них не було ніякої мож ливості відпочинку. їх обов’язки ніколи не кінчалися і тому вони були більш, як другі — вичерпані. Вод НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1969 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
