Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
На бенкеті X. Конгресу УККА 23. жовтня 1969 р. відзначено українських і американських діячів за їхню 20-річну працю в проводі УККА й активну участь у громадському житті. Сидять зліва: конгресмен Д. Г. Бюкенен, проф. Л. Добрянський, п-ні Олена Лотоцька, голова СФУЖО і почесна голова СУА, і конгресмен С. Стратон. Стоять зліва: Йосип Лисогір, д-р Володимир Душник, Ігнат Білинський, д-р Володимир Галан, д-р Матвій Стахів, Юліян Ревай. A m o n g S h e v c h e n k o F r e e d o m A w a r d r e c ip ie n ts a t th e 10th C o n g r e ss of th e U k r a in ia n C o n g re ss C o m m itte e o f A m e r ic a in N e w Y o r k C ity is M rs. H e le n L o to ts k y , U N W L A H o n o r a r y P r e s id e n t ви такі стомлені, що ви обірвані і майже босі, бо з Сибіру, яка ж то дорога далека. А хіба ж мої сльо зи не змили з вас пороху й бруду, а чи мої благання не висушили ва шого поту? Боже мій, як ви не пе ремінилися, хоть я вже не бачила вас цілих 4 роки. Все тут були чу жі люди, ми наймали робітників, весь час хата була повна галасу, а ви не показувались. А чи ви про стили мені, що не бачила вас, як ви від’їжджали і що я не поїхала з вами? Чому ви тоді завезли мене до шпиталю з поломаною рукою? Чому не заїхали і не забрали мене з собою? Чому я повернулась зі шпиталю у порожню хату? А може так було потрібно, аби я залиши лась тут, вдома, й чекала на вас, щоб ваше повернення не було та ким страшним, як було моє, коли, вилікувавшись, прийшла додому і знайшла пустку. Тепер у хату входить Степас і сідає біля сестри Дануті. Вони близнята, дуже подібні одне на од не і наймолодші в родині. Його со рочка розстібнена, а на чолі вели ка темна пляма. -—- Ох, що з того, що ти був на Жетайтія,2 що ти був у місті і тебе не зловили, каже мати. Але які сла бенькі ваші руки, ви ж ще діти, учні, і ви підняли рушниці на ваші дитячі плечі, виривали у москалів танки, захищали від знищення фа брики. І ви умирали. Так, твоя ра на суха, бо земля обчистила твою кров, земля батьківщини, бо для неї, батьківщини, умирали, навіть забувши, що людина швидко уми рає. Ти не знав ще нічого про до лю батька й сестри, це не була твоя персональна помста за них. А чи тобі не зимно лежати під тією землею у цій тонкій сорочці? Я ж не знаю у якім місці ти лежиш, хоть і відвідала вашу спільну мо гилу. А не розрили тепер її ті зві рюки, а чи дають вам спокійно спочивати? Вона глянула навкруги й поба чила, що перед нею сидить її най старший син Вітаутас — лікар, і гордість та радість охопила її. — Як добре, що ти послухав нас і завчасу утік. Ти був щасливіший 2 Жетайтія, це частина Литви, як, наприклад, у нас Волинь чи Буковина, д е люди різняться вимовою і навіть характером. за Степа і в червні уникнув кулі, але тепер вони були б тебе зна йшли, ой, знайшли б. Ти не пішов з пустими руками там, де тобі дали притулок, ти гоїв рани і вирізував небезпечні мертві кістки. В час ту ги у чужім краю, ти зміцнюєш себе тим, що повернувшись, можеш знов принести утіху і лікувати по ранену землю-Батьківщину. Як добре, що ти послухав і вчас пі шов. Але Стасіс не міг того зро бити. Де ж він тепер забарився? — питається вона і з неспокоєм ди виться на двері. — Він не успів, і можлива річ, що не хотів в свій час успіти. Він мені казав, що тут мусять залишитись наші люди, ко трі будуть суддями зрадників на шої Батьківщини і таємним стра хом окупантам. „Ми будемо такі — казав він, котрі падатимуть, як цегла з кожної хати, як земля, що провалюється, як тільки поставиш ногу, як таємна несподівана злива. Вони не бачитимуть нас і вічно бо ятимуться і багато буде врятовано із-за їхнього страху". Він мені ка зав, щоб і я залишила хату і за ховалась десь в іншому місці, але ви мусите зрозуміти, що я цього не могла зробити. А якщо з за слання пригнали б вас до тяжкої праці сюди? А якщо я, залишив шись тут, може зможу захистити хоч одне дерево, хоть одну худо бину? А чи я не заховала їх? А чи ж я занедбала хоть одну госпо дарську працю, чи спізнилась її зробити, хоч я тільки одна з ро дичкою? Можливо, весною, я вже не матиму де працювати, можливо вони відберуть і землю. Але весна є час різних див і ми може будемо врятовані. Не гнівайтесь, що я за лишилась. Стасіс примушує вас чекати, бо ж не можна доторкатись до облатки, поки не зібрались усі. Може б ми, тим часом, заспівали яку Різдвяну пісню? Як мати так сказала, то всі, що сиділи за столом, почали співати святу Різдвяну пісню. Спочатку вона співала з ними, а потім тільки слухала. їхні голоси були такі гар ні, чисті, що вона перечулена по чала плакати. І раптом, на половині пісні, хтось із-надвору, зачинив одну, другу і третю віконницю. З-під стола ви скочив пес, загарчав і кинувся до дверей. Двері відчинились. — Мамо, каже тихенько, уві йшовши Стасіс. — Як ти необе режно сидиш при такім великім о- світленні? Хто знає, хто тепер тут може сновигатися? — Ти, сину, обірвав їхній спів, НАШЕ ЖИТТЯ — ГРУДЕНЬ, 1969 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
