Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Отаман негайно вручив мені документ, на під ставі якого я мала право забрати кожен відповідний для того вагон, якщо він Бірзулою проходив. І це було теж нелегким завданням. Передбачити, коли такі вагони появляться, було тяжко, добути їх не було зовсім просто. За кожен доводилося прямо во ювати. Звичайно це були вагони штабів, які гаряче протестували проти такого конфіскування, забува ючи, що завтра кожен із них може в ньому хворим лежати. Поволі мені вдалося якось змонтувати сані тарний поїзд, навіть придбати вагон із купальнею. Та окрім вагонів бракувало нам поза тим усього: постелі, перев’язок, ліків, білля та якогонебудь пер соналу. З трудом я дочекалася, що мені приділено на помішників декілька рядових вояків, які не тільки не мали поняття про ці нові обов’язки, але самі були немічні, непридатні не тільки на фронт, але й до якоїнебудь праці. Сама майже недосвідчена, я мусіла заправляти таких на санітарів. Поїзд наш негайно заповнився хворими, а крім того ночами доводилося під’їздити поодинокими ва гонами під фронт і відтіля ранених підбирати. Часто підпадали ми під обстріл, але все таки якось удалось усе повернутися до Бірзули та привезти найбільш безпомічних. На щастя в той час я ще була дуже здорова й сильна, могла без труду взяти хворого на руки й перенести з місця на місце. Але постійна надмірна втома зчасом почали підкошувати мою тривкість. Про більше відпочинку, як дві-три години на добу годі було й мріяти. Праця фактично ніколи не кін чилася. Раз, коли я сіла на хвилину відпочати біля столика, на якому горіла свічка, я схилилася, поклав ши голову на руки й зразу задрімала. Можливо, що напів притомна від втоми я навіть і поштовхнула свічку, бо вона покотилася і впала. Дим і чад за хвилину пробудили мене, завіски на вікнах і одяг на мені вже горіли. Щоб не викликати паніки, я злік відувала пожар сама. Ніхто про цю прикру пригоду не довідався, аж я зголосила сама та знов просила помочі в людях. Попечених рук я нікому не показу вала, але довго їх заліковувала. Дещо постелі й білля випросила я в тих части нах, де ще якісь запаси були. Зате ліків та перевязоч- ного матеріялу нам постійно не вистачало. Це утруд нювало нам працю, а хворим видужання. Само зрозуміло, що хворі просили й вимагали порошків, таблеток, капель, але деколи було так, що ми до слівно нічого не мали. Щоб морально піддержати хворих, ми інколи мусіли як дітей обдурювати їх. Десь удалося раз дістати запас натрону — очище ної соди. Ми розділили її на малі порції й часом, коли не мали нічого кращого, розділювали між хво рих. Більшість їх була вдоволена, вірили, що воно їм помагає, раділи, що почувалися краще. Ясно, що цей порошок нічого не допомагав при пораненні чи тифі, але факт, що сугестія підіймала багатьох на дусі й здоровіші організми скоріш видужували. З відживою хворих у той час теж не було так просто, але з тим ми сяк-так упорювались. За тих умовин, при загально ослаблених організмах, доволі часто з’являлася ґанґрена. Операція тоді була необ хідна, а в нас не було кому та як її виконувати. Тоді ми відвозили хворих аж до шпиталю Черво ного Хреста у Жмеринці. Так настала весна 1919 р. Пройшло кілька мі сяців, в яких мені вдалося багатьом допомогти і са мій заправитися до такої праці. На жаль вся моя праця пішла несподівано намарне. З ’явився у нас якийсь лікар, якому видно треба було конче дістати ся до Миколаєва, але доїхати туди не було як. Він став розказувати про Одесу, як невтральне місто, що знаходиться під опікою Антанти і що хворих треба конче перевезти, бо про них там подбають. Це правда, що в Одесі був тоді десант французького війська, але положення його було дуже непевне. Маючи з наших роз'їздів вже деякі інформації про відносини в Одесі, я мала поважні підстави не пові рити в спокусливі обіцянки. Та все таки слова лікаря були більш переконливі, штаб дав себе намовити і вони доручили мені разом із лікарем ранених туди відвезти. Зберігаючи власну критичність, я кате горично відмовилася і тоді весь транспорт передано лікареві. Розчисляючи на те, що поїзд негайно по вернеться, отаман Янів та кілька старшин поїхали з ним туди в надії полагодити там багато важних справ. Мої підозріння на жаль сповнилися. Дня 6. квітня французький десант під ударами отамана Гри- горієва покинув Одесу і відкрив йому дорогу а разом із тим большевикам. Наш санітарний поїзд не тіль ки не повернувся, але сам Янів попався в руки боль шевикам і вони його розстріляли. Вирвалися звідтіля тільки два старшини, які разом із ним поїхали. Про долю ранених я ніколи не мала змоги довідатися, по сьогоднішний день хвилює мене згадка про тих нещасних. Мене глибоко вразила ця невдача і я не могла со бі знайти місця в Бірзулі. Почала думати про пово рот до Богунівського полку, в якого заснуванні я брала участь і була там своєю людинею. В той час одначе приїхав до Бірзули помішник отамана Запо- рожської Січі Божка Шило, а з ним кілька старшин, Як тільки він довідався про цю пригоду з санітар ним поїздом та те, що я з ним не поїхала, він зразу відшукав мене й запропонував мені перейти до Сі чі, де зовсім нікого не було, хто міг би хворими й НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИПЕНЬ-СЕРПЕНЬ, 1969
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
