Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
гадую навіть галичан. Думаю, що таку назву нада ли собі, щоб виявити тим почуття єдності й собор ності. Полк цей складався переважно з гімназійних учнів і студентів, а його комондантом у той час був Ілля Сич. Ще заки розпочався наступ об’єднаних україн ських військ на Київ, сталась у моєму житті замітна подія. Дня 22. липня 1919 р. у селі коло містечка М’ястківка ми повінчалися з моїм товаришем зброї Іваном Пекарчуком. Близькі та дорогі ми були собі, але той час був настільки важкий, що би рішили одне одного не в’язати у службі. Тому повінчавшись ми водночас і розійшлися, кожне до своєї, себто до іншої частини. Та годиться дещо сказати про життя й умови ни, в яких я пізнала свого чоловіка. Він був родом із Брацлава, дід його був запорожцем, а батька, бра та і сестру вбили большевики. Служив як доброво лець в російській армії від 1914 р. у кінному Астра ханському полку. Двічі був важко ранений, закін чив військову школу, і в 1917 р. вступив в україн ську армію в ранзі капітана. За гетьмана був у Кате ринославі начальником кінного депо. Потім перей шов до штабу Запоріжської Січі, де я пізнала його і тут нас доля звела докупи. Про дальший перебіг наступу на Київ уже до волі писалося. Скажу коротко, що 31. серпня 1919 р. наші частини увійшли до міста, але незабаром му- сіли покинути його під натиском Денікіна. Рівноча сно розпочалась війна з цим новим ворогом, що був добре забезпечений зброєю й іншими приписами. А наше військо, здесятковане тифом, слабо озброєне й не зодягнене, мусіло відступити на півд. захід. Дня 19. жовтня 1919 р. під селом Тиманівкою проходив завзятий бій із денікінцями. Іронією долі було те, що вони наступали Симферопільським пол ком, себто з мого рідного міста та якраз ним мене поранено в живіт. Ледве живою довезли мене до військового шпиталю у Вапнярці, але оглянувши мене, лікар не робив ніякої надії, що виживу. Я була притомна й ми опановано, але дуже болісно про щалися з чоловіком. Надії на побачення не було, тим більше, що наші мусіли Вапнярку опустити, а відомо було, що білі, які наступали, обіцяли „розпра витися", без сумніву, що і з раненими. На щастя на другий день наші знов відбили Вапнярку, але тому, що не було виглядів втримати її, хворих вивезено до Жмеринки. Хоч лікар не ро бив надії, щоб мене живою могли далеко довезти, мої товариші постановили забрати й мене. Евакуацію треба було перевезти залізницею та ще й у товарових вагонах, на соломі. Найгірше було те, що всі хворі й ранені були напів роздягнені, бо денікінська армія цілковито пограбувала шпиталь у Вапнярці. Тому більшість їх була у шпитальній бі лизні, а тільки дехто мав на собі шпитальний халат. Я була єдина одягнена, і то тільки тому, що коли мене, жінку, привезли, сестра-українка сховала мій одяг у себе. Прибувши два дні пізніше до Жмеринки, нас голодних і перемерзлих примістили в шпиталі Черво ного Хреста. Тут відчули ми, що це значить, коли шпитальний персонал не свій, а вороже наставлений: палати неогріті, догляду за хворими також немає. Ко ли ми попросили хоч трохи протопити шпитальне приміщення, то нам заявила сестра: „пусть ваші гай дамаки вам опалівают“. При обході лікаря я попро сила, щоб мені змінили перев’язку, бо вже три дні, як не була змінена. А він відповів мені — ,,єслі буду імєть время“ і я тієї перев’язки таки не ді стала. ....... Що мені було робити в таких умовинах із не загоєною раною? Я знала, що постачання нашої ди візії повинно бути на стації і я постановила за всяку ціну, хоч і рачки, дістатися до своїх. В нашій па латі було нас 6 осіб, 4 старшин, я і один вояк, ране ний у руку. Його я попросила, щоб він допоміг мені одягнутись (я свого вбрання не здала, хоч сестра хотіла забрати). Старшини почали мене умовляти, щоб я не пускалась у дорогу, бо десь звалюся. Я відповіла, що все в руках Божих і тут я не зали шусь. Коли вже одягнулась, вояк допоміг мені вийти зі шпиталю. І диво! Поза брамою шпиталю я наткнулась на санітара з того поїзду, що привів нас із Вапнярки. Побачивши мене, не хотів вірити своїм очам, бо знав, яке моє поранення. Зараз же. покликав фель- шера і вдвох вони допровадили мене до стації. Тут я побачила своїх двох вояків і післала їх — покли кати якогось і з старшин. Сказала їм, що буду чекати їх у ресторані. Звичайно ці ресторани були добре обладнані, а що тепер нечинні, то я сподівала там відпочати. Увійшовши до ресторану, я побачила жахливу картину. Ціла його підлога була встелена тифозно хворими. Вони лежали тісно один біля одного, одні маячили, другі кудись рвались, а звідусіль дома гались, щоб їм дати пити. Я сягнула до кишені і знай шовши там 500 рублів, звернулась до буфетчика, щоб приніс їм води. Не знаю, що дальше сталося, бо вже наспіли старшини, щоб мене звідтіля забрати. Пізніш розказували мені, що кожного дня з тієї по- чекальні вивозять трупів, щоб їх поховати на місце вому цвинтарі. Старшини взяли мене до свого вагону, але від разу сказали мені, що в тих умовинах, як вони жи вуть, не можуть мене примістити. Один із них пішов до знайомих у місті, можливо вдасться там знайти для мене кімнату. За кілька годин кімната знайшла ся і мене туди перевели. Це були направду гарні люди. Він був служ- бовиком залізниці, мав дружину і дві милі дівчинки. Вони зараз же постарались мені за лікаря, що не гайно прийшов, перемінив перев’язку і приніс мате- ріял для дальших перев’язок. Пізніш я сама собі їх робила, маючи перед собою і збоку дзеркало. Так я пробула в тих гарних людей около 3 тижні, аж поки не трапилась мені нагода •— дістатися до своєї частини. Та наперед мушу з’ясувати тодішну нашу си туацію. Добігав кінець листопада 1919 р. Армія УНР знайшлася в районі Чорториї, оточена з усіх: боків ворогами. Продовжувати боротьбу у формі ре гулярного фронту не було змоги. Тоді то намічено відбути у Жмеринці з’їзд і нараду командантів диві зій. Там і вирішено йти у Зимовий Похід. НАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1969 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
