Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Важкий це був похід! Сьогодні я не могла б розказати всього по порядку, як ми ішли. Пам’ятаю лиш більш видатні бої й яскраві епізоди. Ішли ми в безнастанних боях через Проскурів, Фельштин, Ямпіль, Ялтушків. За тим містечком до велось пережити великий бій із большевицькою гру- гою таращанців. Дальші великі бої припали нам по між Баром а Жмеринкою. Пам’ятаю, що прямуючи до Бару, Запорожська Січ зайняла село, якого назви не пригадую. Зараз же прийшлося з нього відступи ти. Нас було тоді не більше, як 700 люда, і то втом лених і перехворілих. Проти нас ішло около п’ять тисяч давніше полонених мадярів, що організовано гуртом повертались на батьківщину. Большевики зуміли їх зручно використати для своїх цілей. Пере конавши їх, що ми їх живими не випустимо — пу стили в наступ, а за ними йшли згадані вже тара- щанці і червоні юнаки. Не диво, що мадяри билися так розпучливо останками сил. Нам довелося ще раз здобувати залишене село, заки могли йти далі на Бар і Жмеринку. Бій був страшний. Запоріжська Січ понесла великі втрати, як у вояках так і в стар шинах. З 3. куреня залишився тільки один молодий старшина Волошин; командант куріня, сотенні та весь склад молодих старшин були цілковито вини щені. На другу чергу, в піддержку пішов тоді 2. ку рінь, в якому була і я. Ми побачили безліч ранених і трупів і мені довелося негайно організувати пе рев’язочний пункт. Роботи було повно: вдалося змобілізувати лікаря з містечка, якого назви вже не пригадую, разом із ним робити перев’язки, примі стити хоч частину ранених у тому містечку, а тих тяжче хворих хоч частинно відправити до Бару. Після цього важкого бою, пройшовши Жмерин ку ми попрямували на Вінницю. І знов ішли важким зусиллям, серед безнастанних боїв. Тут і там були окрім нас різні інші наші групи і це безперечно по магало. Так ми дійшли аж до Вінниці, чи радше спинились на 12 кілометрів перед нею. Пригадую, що десь у дорозі зголосився до нас безрукий інва лід і просив нас, щоб ми дали їм гармату, бо та єди на, яку мають несправна. У той час було таке на пруження, що я не встигла звернути увагу, що йо му на те відповіли, але цей епізод я потім пригаду вала не раз і була свідома, що тоді треба було присвятити тій справі увагу. Під кінець червня большевикам удалось втисну ти наше військо з частини захопленої території і здобути Проскурів. Ми довідалися, що Січові Стріль ці, які були в нас на лівому крилі, перейшли до Ям- поля, отже нам довелося й цей відтинок боронити. А що це було нам понад силу, то ми мусіли відсту пити в напрямі Копайгороду. Божко, отаман Запо- ріжської Січі був хоробрий і в цих боях він крив нам відворот. Але в найбільш критичному часі прийшла нам допомогла з іншого боку. Зі сходу почав про биватися до нас отаман Юрій Тютюнник із відділом біля 3500 повстанців з кол. загону Григорієва. Вони звали себе Селянською Групою і заатакували півд. крило большевиків. Отамана Тютюника та його дружину я знала ще з „Просвіти" в Симферополі, як добрих українців. Він теж був у 4. Запасовому полку у нашому місті. Із здивуванням я довідалась пізніше, що він разом із отаманом Григорієвим підтримували большевиків, вважаючи, що зможуть на них впливати. Коли вкінці переконався, що для нашої справи там нічого осяг нути не можна, то відлучився разом із своєю части ною, що йому була дуже віддана. У тому часі (16— 18. липня 1919 р.) Укр. Га лицька Армія перейшла Збруч. Це була велика до помога армії УИР і вже 17. липня вдалось нам від тиснути большевиків, а в серпні почався спільний наступ на нашу столицю. Зустрівшись із Тютюнником ми вспіли коротко обмінятись своїми переживаннями за той час. Знаю чи мене добре, він перемовляв мене перейти із Запо- ріжської Січі в його частину. Але я не погодилась. У Січі я вже пробула шмат часу та ще більший шмат походу і боїв з ними пройшла, виконуючи завдання боєвика й організуючи медичну допомогу. Це все діялось за командування отамана Божка, для якого я мала лиш слова признання. Коли ж його вкінці арештували (я про те не знала) і його заступив отаман Василюк, я відразу відчула різницю ситуації. Василюк щойно недавно приєднався до Січі, не був як слід зорієнтований, через те не міг бути рішучий та мабуть побоюючись відповідальности, справи протягав. Тому приходилось вичікувати з важко ра неними на транспорт до лікарні, а я чула себе від повідальною за їх порятунок і це мене вкрай нер вувало. До того дійшли вже до мене вістки про ареш- тування от. Божка і переформування Запорожської Січі. Я побачила, що тут уже немає виглядів для моєї праці і вкінці погодилась перейти в частину Юрія Тютюнника. Запоріжська Січ тоді була в Ко- пайгороді, а штаб Тютюнника я знайшла у Липо- вицях. У Гуцульському полку Деякий час я була при штабі частини. Але про позиції залишитися в штабі не прийняла. Така пра ця мені не відповідала, амбіцій у мене не було, зате бажання і потреба дії. За моїм проханням призна чено мене до Гуцульського полку . В тому полку не було ніодного гуцула, не при НАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1969 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
