Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Леся Лисак Міраж (Оповідання) Меля знала, що вона мрійниця, і що однією з прикмет її мрій є їх нездійснимість. Проте Меля не могла, чи не хотіла визбутися сво го мрійництва. Воно зрослося з нею і вона набрала переконання, що людина не може визбутися ча стини самого себе. Всякі зміни, на кинені так званим життєвим до свідом, бувають тільки поверховні. Природні нахили залишаються за вжди такі самі. Коли пройшла молодість, Меля запримітила, що мрійництво ви ключає всяку практичність і що це має свої притаманні наслідки. Життя Мелиних товаришок пішло іншим шляхом, як її. Вони жили родинним життям. Меля по всім тім, що звуть невдачами й розча руваннями, залишилися подібною до відокремленої сосни оподалік лісу. Проте в неї не було ані почут тя огірченості, ані відчуження, бо її мрійництво спліталось з незмін но чарівним світом краси і від того життя ставало цікавим та свіжим. І тому, коли вона зустріла Богда на, вона знала, що цю зустріч при кликав не хто інший, а її мрія. Богдан був тим, кого вона мала зустріти вже давно. Якщо вірити у призначення, то вони були для себе віддавна призначені. Те, що вони зустрілися відносно пізно ■— було звичайним недоглядом до лі. З приводу того Меля навіть не мала особливого жалю до своєї долі — її доля завжди була химер ною. Меля належала до тих мрійників, яких почуття приходять невідомо звідкіля і бувають дуже сильні. Вони не вимірюються критеріями розсудливості: ось це потрібне, а це зайве, це принесе користь, а це буде шкідливе. Вони появля ються так, як вранці появляється сонце. Вони приходять, бо інак ше не може бути. Так власне появилася її любов до Богдана. Вона прийшла, ма буть, з якоїсь рожевої хмаринки, які існували у Мелиному світі. І так, як це трапляється у мрійни ків, ця любов була прекрасна. Ме ля назвала Богдана своїм принцом. Вона віддавна його ждала. Коли була ще малою дівчинкою, принц мав приїхати на білому коні. Він мав бути чудовий і мав прине сти їй щастя. Яке саме щастя -— вона не призадумувалася. Щастя може мати тисячі облич. Богдан виглядав у її очах так як колишній принц з давньої мрії. Коли він надходив, їй здавалося, що вокруг нього стелиться мельо- дія незбагненної пісні. Коли він до неї говорив -—- пісня переходи ла з піяніссімо у крещендо — і їй хотілося з радості танцювати. Тоді на її обличчі появлялося таке за хоплення, що Богдан нераз звер тав їй увагу: „Мелю, уважай, лю ди дивляться на нас“. ,,Хіба я роблю щонебудь невла стивого" — відказувала вона з непідфальшованою дитячою наїв ністю. „Хіба я роблю щонебудь таке, що не личить? Я ж тільки дивлюся на тебе“. І трава й кущі, і дерева й ліс, дороги та ріки, вітер та сонце — все це, здавалося Мелі, існує тіль ки на те, щоб її перебування з Богданом було справді таке, як буває у мрії: прекрасне. їй було ясно і радісно. їй було добре. Во на не хотіла думати про поворот до дійсного світу, до реального життя, до звичайних днів. Але вкінці це таки наступило — вони мусіли попрощати одне одного. їх відділив простір і тоді вони почали писати до себе листи. В її листах була ніжність, в його ли стах мужність. Меля писала до Богдана серцем. Вона не прихову вала того, який він їй дорогий. Богдан зпочатку намагався збе рігати рівновагу реальності: „Моя розмріяна дівчинко — життя це не казка і не поезія" — писав. „Не надійся забагато" ■— додавав, пе рестерігаючи. Проте Богданові перестороги теж не пливли із глибини переко нання, бо в душі він радів, що зу стрів Мелю, а тепло її листів ро било його дні погіднішими. На справді Богдан теж був романти ком і тільки прикривав це силою свого інтелекту. їхні почування спліталися в од не й обсновувалися тугою. Туга завжди приходить, коли двоє лю дей хотіло б бути разом. їх мучи ла розділеність, мучила віддаль. І тоді Богдан вирішив приїхати на стрічу до Мелиного міста. В день, коли він приїхав, їм за бракло слів. Не в силі були сказа ти всього того, що вони обіцювали собі сказати. Вони тільки обміню валися поглядами, як колись за кохані гімназисти, і як закохані гімназисти держали себе за руки. Було так, немов би вони були зо всім молоді і немов би перед тим не існувало нічого іншого. У сан- тиментальній мові це називають першою любов’ю. І від того їм ви далося, що почуття часу зовсім перестало існувати, і що сам час немов би зовсім загубив міру. Те, що повинно було бути годинами — перемінилося у якісь мініятюрні уривки, які бігли й тікали з безум ною швидкістю. їхня зустріч про йшла так скоро, що вони не могли ані її схопити, ані навіть відшука ти самих себе. І тому, коли Богда нові вже треба було від’їздити, Меля була дуже сумна. Зустріч, яка мала принести їй щастя, при несла тиху мелянхолію. Богдан від’їхав, а Меля пішла до праці. Звичайна історія звичайно го дня. Мрія прийшла -—- і мрія зникла. Було невідрадно. НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1968 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
