Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
%шхь тіспиш сні г! ОЛЕНА: Ну, лишім ці дурниці. Я мушу приготуватися до дороги. По дзвонити Остапові. І Катрусі, щоб прийшла зайнятися домом. Так... (На че до себе): Це, може, навіть добре, що я мушу тепер виїхати. Може на віть добре... (Підходить до телефона. До Івана): Ти не виходь ще, я зараз... (Бере слухальце, накручує нумер): Гальо? О, ти Ту сю, вже урядуєш? Дай мені Остапа... Остапе, я дістала недобрі вісті з Каліфорнії — мушу поїхати. Так. Ага, уже. Зараз подзво ню на літовище. Так, так, необхідно, нема мови. В чому справа? О, Катруся заступить мене. Саме! Добре склада ється. Чекаю вас з обідом. (Кладе слухальце, одну мить стоїть, заду мавшись, потім, усміхаючись Іванові): І зовсім неважко, навіть, обійшлося! ІВАН: І ти далі настоюєш на тому, щоб я залишився? ОЛЕНА: Так, я прошу. І ти мусиш обіцяти мені, що будеш тут так довго, аж поки я не повернуся. ІВАН: Коли це може бути? ОЛЕНА: Я, очевидячки, не можу знати. Але, я не буду там довше, ніж буде конче потрібно. ІВАН: Добре. Обіцюю тобі. А що ти обіцяєш мені? Писати? ОЛЕНА: Ти знову про мою „твор чість44? Я не знаю, чи саме тепер буде пора про таке думати. ІВАН: Я не мав на гадці твого пи сання, взагалі. Я питав: чи ти обіцяєш написати кілька слів? ОЛЕНА: Я не обіцюю тобі нічого. Колись я, певне, напишу... А тепер — іди уже! Я мушу зайнятися справами. Завіса ТРЕТІЙ АКТ Перша відслона Та сама обстановка. Дія відбувається ліворуч, у вітальні. В їдальні — стіл, накритий до обіду. В передпокої чути голоси. Входять (дверима ліворуч) Туся й Остал. ТУСЯ (кинула на канапку торбин ку, рукавички, поправляє волосся): Ну, слава Богу, що завтра неділя! (Садовиться на канапці, до Остапа, що перекидає кореспонденцію на низькому столі перед канапкою): Маєш щось із Каліфорнії? ОСТАП (кинув із рук пошту): Ні, нема нічого. (Починає ходити по кім наті). ..ТУСЯ: Може Іван що дістав... ОСТАП (спинився, дивиться на Ту- сю): Як це — Іван? Чому він мав би дістати? ТУСЯ: Ну, вона знає, який ти зай нятий. І — вони близькі приятелі. О, я не думаю нічого поганого! Просто, вони мають стільки спільного... ОСТАП: Це ніяка причина, щоб вона мала писати йому, а не мені! (Знову ходить подратовано. Глипнув на Тусю): А втім, це — нісенітниця. Вона забула там про ввесь світ. Мені здається, що та сестра була їй завжди ближча... від усіх. ТУСЯ: Ну, бачиш. Зайнялася хво рою сестрою і забула про все інше. (Зміненим, веселим тоном): Сьогодні ми мали рекордове число пацієнтів, правда? ОСТАП (спинився, присів на крі слі): І між ними багато таких, які не вміли вияснити, що їх привело. Ма буть — тільки твоя притягаюча сила. ТУСЯ ( всміхається) : А хіба це щось шкодить? ОСТАП (поважно): Я ставлюся се рйозно до моєї практики, ти знаєш. ТУСЯ: Натурально! Але ти не мо жеш вибирати собі пацієнтів. Раз во ни вирішили, що ти їм потрібний... ОСТАП: Або, що їм конче потрібне впорскнення, яке зробить їм моя атрактивна асистентка... ТУСЯ (легковажно) : Справді, маєш чим журитися! А, яка я рада, що зав тра неділя, і що в тебе нема пацієнтів, яких треба було б відвідати! ОСТАП: У нашому фаху ніколи не можна знати. Завжди може щось тра питися. ТУСЯ: А ми не будемо чекати на те, що може трапитися. Я щось при думала і прошу прийняти це з приєм ною усмішкою. ОСТАП: Усмішки — не Гарантую. Що ж ти придумала? ТУСЯ: Не тільки придумала, але й зробила: взяла два квитки до „Театру в парку44. Там іде чудесна музична комедія. ОСТАП: У мене, Тусю, немає часу на такі розваги. У мене повно нечи- таної медичної літератури. ТУСЯ: Матимеш час читати її ввесь ранок, я не заважатиму. Я маю масу залеглої переписки. І — ми пообіда ємо десь за містом. Треба ж віддих нути від цієї духоти! ОСТАП: Ну, це ти вже, справді, придумала! Катруся вважала б це осо бистою образою. І, взагалі... ТУСЯ: Ні, ні, не заперечуй! Ваша Катруся була б дуже добра десь на плебанії, де можна було „виходити44 усі ті кальорії, але тут... ОСТАП (посміхаючись) : Кальорії, — то вже хіба моя ділянка, чи як ти думаєш? ТУСЯ: Лікарі не вміють лікувати себе, ані приписувати собі дієту, це відома річ. (Підводиться з місця) : Тепер я піду переодягтися. (Виходить — праворуч). ОСТАП (підвівся, ще раз перекинув пошту, взяв газету, сів на канапці, в куточку. Листує газету, потім кидає її на стіл, простягає ноги, заплющує очі) : Ааа, таки втомився! (Починає рівномірно дихати). Туся увійшла в довгій сукні, волос ся химерно зібране вгору. Дивиться на Остапа, йде і сідає в другому кутку канапки. Тихо наспівує, потім трохи голосніше. ОСТАП (розплющив очі, надслу хує): Що це ти наспівуєш? Щось таке знайоме?.. ТУСЯ (наспівує голосніш): Ану, ну, пригадай! ОСТАП: Чекай-чекай!.. А, я прига дав: це пісня тих австрійських сту дентів... ТУСЯ: ...що ми чули в малому го- телику на Семерінґу. ОСТАП: Так... Скільки років?.. Я був на третьому, а ти — на першому... П’ятнадцять! Які ж ми були молоді! ТУСЯ: Занадто молоді. Ми — не розуміли. ОСТАП: Не розуміли? Чого ми не розуміли? ТУСЯ: Нічого. Ні життя, ні кохання. Ми були, як дві малі собачки, випу-
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
