Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Поворотна хвиля Оповідання Пані Орися, користаючи з хви лини спокою та тиші недільного пополудня, сіла у вигідному фо телі і з приємністю по раз неві домо котрий почала приглядатися — любуватися вітальнею. Її зір задержувався раз-у-раз то на тій, то на іншій подробиці розкішно уладженої кімнати. Вони тут живуть уже кілька мі сяців і можна було уже привик нути до всього, а навіть чоловік та діти трохи кепкували з вічно свіжого захоплення пані Орисі но вою хатою, але для неї все це бу ло джерелом постійної радости і вона все наново повторяла, що вже давно треба було їм вибрати ся з того українського ґетта на Восьмій вулиці сюди в елегантну дільницю Лонґ Айленду. Поправді помешкання при Вось мій вулиці не було погане, як ін ші у тій дільниці. Камяниця від новлена, брама все замкнена так, що сходи чисті, а господиня до му, що мешкала внизу все прові- рювала, хто входить. Навіть часом це надокучувало, бо було вра ження, що вона весь день про водить з оком при віконечку і спостерігає, хто і до кого ходить. А тут, яка свобода, яке відокрем лення! Правда, саме мешкання там теж було непогане, але ж не можна порівнювати до того тут у власній хаті. А ця тишина, цей город із травником, вистриженим мов килимок, а на ньому барвисті пля ми цвітучої азалії. Навіть мама — думає пані Ори ся — має тут свою власну, хоч невеличку кімнату. Може її при брати тими привезеними з краю картинами, тканинами та вишивка ми, що не підходять до модерної обстановки кімнат, ані до віталь ні з її еспанськими меблями. Таки добре, що вибрали цей еспанський комплет, бо видно — тепер мода на таку мебель. По дібні бачила пані Орися у докто рів Драбських, а вони ж знавці та естети. Для всіх краще, що вони тут. Вже ж мало хто остався на ,,давн- тавні“. Дітям до школи тут неда лечко. Правда гірше з україно знавством та Пластом, але ж це навіть цікаво їхати раз у тиждень у суботу до Ню Йорку. Тоді всі там стрічаються, полагоджують о- рудки, вступлять до Дармохвала на каву і на новинки —- є контакт зі знайомими. Шкода, що вона не навчилася провадити авта і все залежна від Миколи, або від Ма русі, яка саме здала іспит і одер жала право їзди автом. Там у Ню Йорку авта їй не треба було, бо всюди можна було дійти, або дої хати підземкою, а тут уже інша справа. Треба буде навчитися провадити авто. Тоді вже можна буде раз-по-раз чи то скочити до Ню Йорку, чи відвідати знайомих, що тут живуть на Лонґ Айленді. Навіть з церквою тут трудно без авта. От сьогодні мусіли йти до поблизької американської, бо авто взяв Микола — поїхав на якесь там засідання. Мама дуже на ту американську церкву кри вилася, але що ж — Служба Божа є Службою Божою. Щось Микола довго не верта ється, а вони мають їхати до 0- ленських на ,,парі“. Оленських хата теж гарна і певне буде ба гато знайомих, приємне товари ство і нагода вдягнути нову сук ню. А тим часом у хаті тихо — ма ма з хлопцями на проході. Мама! Чому вона все якась невдово- лена, якби засмучена, все згадує ,,край“, хоч там бідувала і була сама. Здавалося, що це так недавно, а вже рік, як мама приїхала з краю. Орисі ще сьогодні захо дять очі сльозами, коли пригадає собі, як зустрічали її на летовищі. Вся сім’я зійшлася. Показалося, що таки їх доволі багато тут в Америці — рідні та свояків. На летовище вийшли майже всі. На віть тітка Мариня, що десь там колись погнівалась з мамою, а тоді прийшла і віталася з мамою, якби ніколи нічого між ними не було. Декого мама навіть не мог ла пізнати і вже потім вдома під ходила до одного і другого і пиль но приглядалась. Брала в долоні дитячі голівки — незнаних собі досі внуків і дивилася, шепчучи щось до себе, чи до них, якби молилася. Потім обвозили маму по роди ні, всюди були прийняття в її честь. Як гарно її вітали, промов ляли! Кожен щось давав. Мама теж попривозила дарунки, якісь янтарі, вишивки, касетки, так би сказати дрібнички. Дехто приймав їх із приємністю, але були такі, що навіть не брали, мовляв, бідна приїхала, а їм такі речі непотріб ні, зрештою в Америці все можна купити. У мами був тоді розчаро ваний і як би засоромлений ви раз лиця. А це непороздаване те пер мама уставила у своїй кім натці. Але мамі всі щось дарува ли, переважно з одежі, або купу вали, або що хто мав у хаті. Часом здавалося Орисі, що ма ма, хоч дякує і приймає ті пода рунки, але якось так, якби їй важко було брати. Ну, що ж ко жен хотів виказати свою радість і давав, що міг і що хотів. У висліді мама назбирала цілу колекцію шляфроків і торбинок, велику скількість немодних суконок, на віть одну балеву. Не могла не прийняти, бо не хотіла образити і ще би сказали, що не досить, що дають, то ще перебирає. А вона справді не у все хотіла вбира тися. Дивіться — така старша па ні і з такої біди приїхала, а не хоче вдягнути костюму з вива- тованими плечима. Але дещо со бі переробила, допасувала так, що ще й до сьогодні не треба їй ні чого справляти. Вправді не треба теж і тому, що як скінчилися ці привітальні прийняття, то скін чилося мамине ходження. Ще там на Восьмій вулиці, то мама ходила і до церкви і мала теж декілька знайомих та свояків, яких часом відвідувала. А не раз і вони при ходили, але це не було вигідно, бо бувало, що саме і до них хтось прийде, а такі старші пані і пано ве не підходять до їх веселого товариства. Вправді нераз хтось із гостей вдавався в розмову з ма мою, але Орисі все видавалося, що це з чемности і що мама ну дить гостя своїм оповіданням про що ж би, як не про край, і стара лася ,,визволити“ гостя від такої НАШЕ ЖИТТЯ — ТРАВЕНЬ, 1968 5
Page load link
Go to Top