Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Цього ж дня вечором, в найкращій залі м. Апо- столес призначена була академія — концерт. Чи то робота організаторів, чи національна свідомість на ших людей, зібрала дуже численну публику. Ще задовго до початку заля була переповнена й багато охочих залишилися на хіднику перед входовими две рима. Інтерес був загальний. Завітала не лиш україн ська частина Апостолес — прийшло багато й чу жинців. Вродлива і струнка Мабель Широка вела цілу програму, знайшовши для кожної точки відповідні пояснення та вплітаючи поміж них інформації про рідний край. Точок програми було багато, проте найбільше мені сподобалися гарно підготовані дитячі хори обох семінарів. їх керівники своєю любов’ю та посвятою домоглися прикладної дисципліни та чу дового виконання. Характерно, що серед дитячого хору було кілька чужинців, що так само, як і інші, бездоганно передавали співом всі нюанси чужої для них мови. Повертаючися з концерту в темряві, крутими дорогами Апостолес, я несла китицю квітів блідоро- жевого жербалю і почуття чогось невимовно: ніж ного і сильного. Раптом маленька Літа, що йшла поруч, пригор нулась до мене й стурбовано запитала: — Сенора, я також українка, правда? — Певно, що так, моя кохана, — заспокоїла я її. Ми всі -— українці. На чакрі у п. Мар’яна Ми мали дати в різних містах Місіонес кілька концертів. Поміж ними завжди лишалося багато вільного часу. В один із таких днів я одержала від н. Мар’яна — брата господаря, в якого я загости ла, запрошення оглянути його господарку. Виїхали гарячим пополуднем; суха, як перець, дорога ку рилася. Я ховалась, як могла, в хустку, зробивши з неї маскару від порохів. їхала щось біля години. Попри дорогу втікали поля, а по них розкидані по одинокі чакри. Ось щойно минули добре упоряд ковані плантації цитрин. Там, далеко від дороги, се ред поля на горбі, виднілася біла українська церков ця та цвинтар довкола неї. До кожної чакри вела бічна дорога. Одна з них привела нас внедовзі на подвір’я господаря і ми зупинилися перед гаражем. Крізь відхилені двері виднілися різного роду госпо дарські машини та, розвішана на стінах кінська у- пряж. Біля гаражу — трактор та січкарня, яку змайстрував сам винахідливий господар. Трохи осторонь — просторий будинок. Попри цілу стіну тягнеться прибудована галерія, під дахом якої розставлені та підвішені до стін численні ва- зонки з барвистими квітами. Бамбусовий легкий ти 2 нок схоплює навколо всю хату і квітник. На всім лежала тінь спокою і добробуту. Ще надворі нас зустріла радісно господиня і за провадила до прохолодної вітальні. Ця прохолода йшла від тут таки уміщеної кринички. Задовольня ємо свою спрагу й згодом господарі ведуть нас оглядати свою господарку. Довкола хати великий садок розлогих пома ранч та цитрин, подекуди трапляються й сливки — ці для власного вжитку. Пройшовши під тінню цих дерев, де два завзяті півні зводили свої давні пора хунки, виходимо на велике господарське обійстя, що відгорожене від саду густою стіною розрослого очерету. Попід очеретом, з боку обійстя, складені високі стоси зрубаного дерева. —- А оце моя сушарня, — гордо каже госпо дар. Перед нами цегляна будова у вигляді великої добре зробленої шопи. В одній із сторін вимурова но дві величезні печі на дерево. — Тепер тут порожньо та тихо, а от в дні жнив все подвір’я заставлене возами та машинами моїх клієнтів — українців, що звозять свою жербу до су шення. Стяті молоді гілки з листом подають рухо мими пасами на риштовання під стелею до одної з частин сушарні. Кілька робітників вилами там її розстелюють та сушать повітрям, що йде спеціяль- ними підземними тунелями, від гарячих печей, — пояснює слово-охочий господар. В тих печах вогонь поїдає сотні стовбурів на день і вони, буває, розпалюються до червона, що, додаючи зовнішню спеку аргентинського літнього дня, творять справжнє пекло. На цей випадок біля печі, в мурованому байсені знаходиться вода. Збоку, на краю обійстя — ще одна трохи менша будова. — Сюди подають жербу із сушарні, та спе- ціяльно витесаним з дерева товкачем, набивають її у міхи. Відкривши тяжкі двері, на нас приємно війнуло солодко-п’янким запахом свіжої жерби, — підло га, стіни та суцільно до гори складені міхи, — все покрите верствою пухкого зеленого пороху. В цій запашній оборі збірається це дорогоцінне зілля — насолода уродженців цього підсоння та майже ці лої Південної Америки. Пити жербу (sebar m ate) —• це й призвичаєння, й традиція і ритуал. П’ють мате всі, як у модернім департаменті міста, так і в загубленім в патагонській пустелі — ранчо. Розвинена ціла індустрія вироблення горняток та bom bitas до вживання цього чаю, своєрідного гіркого смаку. В горнятко накладається сухої жер би, додають трохи цукру, а потім допивають гаря чої води з p av ita й смокчуть звідти спеціяльною руркою, що має на кінці цідилко. Рурки металеві, часто срібні з золотими прикрасами, а самі горнят НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1968 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
