Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
мені здається, що коли людина живе в якомусь світі — вона мусить раху ватися з ним. ІВАН (покинув їсти): Що ти ду маєш під цим „рахуватися44? Конкрет но, в моєму випадку? Малювати лям- пи? Афіші? ОСТАП: І чого такий патос? Ад же ж і в академії вас учили підстав мистецького ремесла. ОЛЕНА: І до чого ти договорився, Остапе! Хочеш, щоб... ІВАН: Дозволь мені самому відпо вісти Остапові, Оленко. Твої, Остапе, думки про ці речі — даруй щирість — мені зовсім нецікаві. Я не думаю ка тегоріями заробітків. СОТАП: Я знаю, знаю! Ти думаєш категоріями мистецьких досягнень, слави! Чи ти не вважаєш, що твої шанси тут — навіть, коли б ти був генієм — жадні? ІВАН: Мені не йдеться про „шанси44. Я не того пішов вчитися мистецтва. ОСТАП: Але ж, ти хочеш, щоб твої твори находили визнання? Ти не ма люєш для себе? ІВАН: Ні, я не малюю для себе тіль ки. Саме тому, я не хочу знижувати рівень моїх шукань будь-якою псев- до-мистецькою діяльністю. Я, радше, як треба, працюю фізично. ОСТАП: Таким підходом до життя ти себе добровільно деклясуєш. Чи ти того не розумієш? ІВАН: Я не деклясую себе духово — і це мені найважливіше. А фізична праця, час-до-часу, — вона дає навіть радість іншої напруги. Ми, Остапе, таки справді думаємо різними катего ріями, на це нема ради. ОСТАП: Справді... Боюся тільки, що твої категорії не доведуть тебе тут ні до чого. (Глипнув на ручний годин ник): Тепер мені, остаточно, треба вже піти. (П ідводиться) : Ну, бувайте! (Виходить дверима ліворуч). ІВАН: Що сталося Остапові? Він не завжди буває такий... вимовний. ОЛЕНА: А, він подратований яко юсь там дрібницею у своїй практиці. ІВАН: У мене таке враження, наче б він конче хотів переконати мене у моїй повній бездарності. ОЛЕНА: Ну, куди там! Він, просто, великий реаліст. Він мусить бачити безпосередні висліди своєї праці — і так само підходить до інших. Але, ти їж уже нарешті! ІВАН (їсть мовчки, потім): Про що ви говорили і раптом змовкли, коли я надійшов? ОЛЕНА (півжартома): Тепер ти не- дискретний, як не був ще ніколи: чи можна питати про подружні непоро зуміння?.. ІВАН: О! Прошу вибачення! (Хви линку їсть, потім, відсунувши наглим рухом тарілку) : Чи... чи Остап, може, страждає від заздрощів? ОЛЕНА: Вигадав! Остапові не при йшло б таке й на гадку! ІВАН: Він був колись дуж е заздріс ний... ОЛЕНА: Це було — колись. А... звідки ти про це знаєш? ІВАН: Від нашої мами, Оленко. То ді, в сорокдев’ятому, як я добився до Мюнхену. ОЛЕНА: Ми були вже в Америці! ІВАН: Так... Мама розказувала мені багато про незнайому братову. Про те, який Остап закоханий. Заздрісний — навіть за твоє писання. ОЛЕНА: Мама перебільшувала зна чення моїх спроб пера... А Остап... (Задумалася, потім іншим, легковаж ним тон ом ) : Це було, справді, дуже давно! Тепер я могла б писати зранку до вечора — і Остап навіть слова не сказав би. ІВАН: А тимчасом, ти нічого не пи шеш. ОЛЕНА: Видно, у мене нема талан ту. Коли б він був, я мусіла б писати. ІВАН: Ні, це не те. Але, краще залиш мо цю тему. Я маю тобі щось сказати. ОЛЕНА (рвучко підняла голову, пи тально глянула) : Що саме? ІВАН: Я вирішив вертатися до мого кута в Нью йорку. ОЛЕНА: Якщо ти думаєш, що тобі буде там краще... ІВАН: Я не знаю, чи мені буде там краще. Я так звик казати тобі про мої немудрі замисли, сповідатися з моїх невдач... ОЛЕНА: У чому ж, тоді, справа? ІВАН: Так буде розумніше, Оленко. Але, у мене прохання: ти пиши! Пи ши, що там не було б. Це дасть тво єму життю виправдання. ОЛЕНА: Виправдання? Ти вва жаєш... ІВАН: Ти сама так уважаєш, я знаю. І — твоя правда. Кожне людське жит тя мусить мати якусь об’єктивну вар тість. Для тебе це — література, де ти мала вже осяги. ОЛЕНА: Література — якщо я мала якесь відношення до неї — не дається мені на цьому ґрунті. ІВАН (схопився з місця, обійшов стіл, став перед Оленою ): Ґрунт, О- ленко, у нас самих! У нашій крові. В соках нашого дитинства. Ми відбива ємо світ за власними, окремими зако нами, навіть, коли цього не усвідом- ляємо. ОЛЕНА: Те, що ти кажеш, — дуже гарне. Може навіть правдиве, коли стосується справжніх талантів. Але, у мене нема жадної такої сили, як ти думаєш. ІВАН: У тобі є сила, Оленко, вели ка сила. Ти можеш писати так... інтро спективно, і, разом з тим, так, наче б дивилася з-далеку. Так, як ти вміла приймати моє недоладне говорення. Ти навчила мене читати мої власні думки. ОЛЕНА: Не попадаймо в лірику! І не говори про все так — у минулому часі. Ти нікуди ще не Їдеш. Ти не го ворив ще навіть з Остапом! ІВАН (повертається на давнє місце за столом): 3 Остапом?.. Ну, так, я йому подякую, розуміється. І ще я хо тів тобі сказати: я не мав права ви словлюватися так критично на тій ви ставці, останнього разу. ОЛЕНА: Що це ти попав нагло у такий настрій самозаперечення? ІВАН: Не самозаперечення. Само критики. Я розумію недоліки у пра цях інших — і у моїх власних, але я не можу малювати так, як я розумію. Тому я так мучуся над моїми картина ми і замучую їх. ОЛЕНА: І починаєш наново. Чи не в тому вся суть досконалення? Само го, навіть, мистецтва? ІВАН (знову ож ивлено) : Так? Так? Це ти так сказала? І навіть не поду мала, що воно стосується тебе самої? ОЛЕНА: Ми говорили про твоє ма лювання. ІВАН: Ми говорили про мистецтво, а воно має ті самі вимоги, в усіх своїх ділянках. ОЛЕНА (сміючись): Я бачу, що ти конче хочеш зробити з мене пись менницю. ІВАН: 3 тебе не треба „робити44 письменниці, ти є нею, принаймні в потенції. А от, що зробити, щоб у тебе зродилися бажання писати? І я знову договорився до того, чого хотів уникнути: тобі бракує атмосфери, от що! (Дзвонить телефон. Олена йде в другу частину сцени прийняти його). ОЛЕНА (у телефон): Гальо? Так, вона... Хто, хто? Звідки?! На станції? Очевидячки, зразу ж приїжджай! Таксі, дуже добре, чекаю. (Кладе слу- хальце, вертається до стола, задумано всміхаючись. Сідає). (Продовження буде) 40 НАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1968 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
