Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
мені здається, що коли людина живе в якомусь світі — вона мусить раху ватися з ним. ІВАН (покинув їсти): Що ти ду маєш під цим „рахуватися44? Конкрет но, в моєму випадку? Малювати лям- пи? Афіші? ОСТАП: І чого такий патос? Ад же ж і в академії вас учили підстав мистецького ремесла. ОЛЕНА: І до чого ти договорився, Остапе! Хочеш, щоб... ІВАН: Дозволь мені самому відпо вісти Остапові, Оленко. Твої, Остапе, думки про ці речі — даруй щирість — мені зовсім нецікаві. Я не думаю ка тегоріями заробітків. СОТАП: Я знаю, знаю! Ти думаєш категоріями мистецьких досягнень, слави! Чи ти не вважаєш, що твої шанси тут — навіть, коли б ти був генієм — жадні? ІВАН: Мені не йдеться про „шанси44. Я не того пішов вчитися мистецтва. ОСТАП: Але ж, ти хочеш, щоб твої твори находили визнання? Ти не ма люєш для себе? ІВАН: Ні, я не малюю для себе тіль ки. Саме тому, я не хочу знижувати рівень моїх шукань будь-якою псев- до-мистецькою діяльністю. Я, радше, як треба, працюю фізично. ОСТАП: Таким підходом до життя ти себе добровільно деклясуєш. Чи ти того не розумієш? ІВАН: Я не деклясую себе духово — і це мені найважливіше. А фізична праця, час-до-часу, — вона дає навіть радість іншої напруги. Ми, Остапе, таки справді думаємо різними катего ріями, на це нема ради. ОСТАП: Справді... Боюся тільки, що твої категорії не доведуть тебе тут ні до чого. (Глипнув на ручний годин ник): Тепер мені, остаточно, треба вже піти. (П ідводиться) : Ну, бувайте! (Виходить дверима ліворуч). ІВАН: Що сталося Остапові? Він не завжди буває такий... вимовний. ОЛЕНА: А, він подратований яко юсь там дрібницею у своїй практиці. ІВАН: У мене таке враження, наче б він конче хотів переконати мене у моїй повній бездарності. ОЛЕНА: Ну, куди там! Він, просто, великий реаліст. Він мусить бачити безпосередні висліди своєї праці — і так само підходить до інших. Але, ти їж уже нарешті! ІВАН (їсть мовчки, потім): Про що ви говорили і раптом змовкли, коли я надійшов? ОЛЕНА (півжартома): Тепер ти не- дискретний, як не був ще ніколи: чи можна питати про подружні непоро зуміння?.. ІВАН: О! Прошу вибачення! (Хви линку їсть, потім, відсунувши наглим рухом тарілку) : Чи... чи Остап, може, страждає від заздрощів? ОЛЕНА: Вигадав! Остапові не при йшло б таке й на гадку! ІВАН: Він був колись дуж е заздріс ний... ОЛЕНА: Це було — колись. А... звідки ти про це знаєш? ІВАН: Від нашої мами, Оленко. То ді, в сорокдев’ятому, як я добився до Мюнхену. ОЛЕНА: Ми були вже в Америці! ІВАН: Так... Мама розказувала мені багато про незнайому братову. Про те, який Остап закоханий. Заздрісний — навіть за твоє писання. ОЛЕНА: Мама перебільшувала зна чення моїх спроб пера... А Остап... (Задумалася, потім іншим, легковаж ним тон ом ) : Це було, справді, дуже давно! Тепер я могла б писати зранку до вечора — і Остап навіть слова не сказав би. ІВАН: А тимчасом, ти нічого не пи шеш. ОЛЕНА: Видно, у мене нема талан ту. Коли б він був, я мусіла б писати. ІВАН: Ні, це не те. Але, краще залиш мо цю тему. Я маю тобі щось сказати. ОЛЕНА (рвучко підняла голову, пи тально глянула) : Що саме? ІВАН: Я вирішив вертатися до мого кута в Нью йорку. ОЛЕНА: Якщо ти думаєш, що тобі буде там краще... ІВАН: Я не знаю, чи мені буде там краще. Я так звик казати тобі про мої немудрі замисли, сповідатися з моїх невдач... ОЛЕНА: У чому ж, тоді, справа? ІВАН: Так буде розумніше, Оленко. Але, у мене прохання: ти пиши! Пи ши, що там не було б. Це дасть тво єму життю виправдання. ОЛЕНА: Виправдання? Ти вва жаєш... ІВАН: Ти сама так уважаєш, я знаю. І — твоя правда. Кожне людське жит тя мусить мати якусь об’єктивну вар тість. Для тебе це — література, де ти мала вже осяги. ОЛЕНА: Література — якщо я мала якесь відношення до неї — не дається мені на цьому ґрунті. ІВАН (схопився з місця, обійшов стіл, став перед Оленою ): Ґрунт, О- ленко, у нас самих! У нашій крові. В соках нашого дитинства. Ми відбива ємо світ за власними, окремими зако нами, навіть, коли цього не усвідом- ляємо. ОЛЕНА: Те, що ти кажеш, — дуже гарне. Може навіть правдиве, коли стосується справжніх талантів. Але, у мене нема жадної такої сили, як ти думаєш. ІВАН: У тобі є сила, Оленко, вели ка сила. Ти можеш писати так... інтро спективно, і, разом з тим, так, наче б дивилася з-далеку. Так, як ти вміла приймати моє недоладне говорення. Ти навчила мене читати мої власні думки. ОЛЕНА: Не попадаймо в лірику! І не говори про все так — у минулому часі. Ти нікуди ще не Їдеш. Ти не го ворив ще навіть з Остапом! ІВАН (повертається на давнє місце за столом): 3 Остапом?.. Ну, так, я йому подякую, розуміється. І ще я хо тів тобі сказати: я не мав права ви словлюватися так критично на тій ви ставці, останнього разу. ОЛЕНА: Що це ти попав нагло у такий настрій самозаперечення? ІВАН: Не самозаперечення. Само критики. Я розумію недоліки у пра цях інших — і у моїх власних, але я не можу малювати так, як я розумію. Тому я так мучуся над моїми картина ми і замучую їх. ОЛЕНА: І починаєш наново. Чи не в тому вся суть досконалення? Само го, навіть, мистецтва? ІВАН (знову ож ивлено) : Так? Так? Це ти так сказала? І навіть не поду мала, що воно стосується тебе самої? ОЛЕНА: Ми говорили про твоє ма лювання. ІВАН: Ми говорили про мистецтво, а воно має ті самі вимоги, в усіх своїх ділянках. ОЛЕНА (сміючись): Я бачу, що ти конче хочеш зробити з мене пись менницю. ІВАН: 3 тебе не треба „робити44 письменниці, ти є нею, принаймні в потенції. А от, що зробити, щоб у тебе зродилися бажання писати? І я знову договорився до того, чого хотів уникнути: тобі бракує атмосфери, от що! (Дзвонить телефон. Олена йде в другу частину сцени прийняти його). ОЛЕНА (у телефон): Гальо? Так, вона... Хто, хто? Звідки?! На станції? Очевидячки, зразу ж приїжджай! Таксі, дуже добре, чекаю. (Кладе слу- хальце, вертається до стола, задумано всміхаючись. Сідає). (Продовження буде) 40 НАШЕ ЖИТТЯ — ВЕРЕСЕНЬ, 1968 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
