Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Софія Парфанович Оркестра на Рокеїі Хвилі біжуть по аквамарінній гладі, білопінні, мережані. Злегка колихаються у викрою затоки і з сипким шумом вибігають на пляж піску. Мачок будинків, граняки готе лів, собор розмальований в інді- янську поліхромію і гори. Вони обіймають самоцвіт Акапулько. З моря виринає горбковатий острів Рокета.* Ця скелька була колись причілком суходолу. Відді лившись від нього пливе вона по затоці, наче великий, лінивий, зе лений звір. Смарагдова джунгля каскадами спливає по узбіччі і паде на бережній пісок. Вузька смужка його сяє кришталево й її пересипають раковини і людські тіла. Брунатні, рожево-білі, чор ні. їх привозять човнами з того боку затоки, де на надбережній горбовині розсілася палата Ка- лєти і їх тут на пляжі жарить сонце й пісок. За спинами співає джунгля, перед нею емеральд мо ря, висріблений сонцем. Оркестра цикад грає на амфі театрі джунглі. Назустріч буру нам морських хвиль, що приби вають до берега. Хвилі відступа ють і журкоче дрібний пісок. Тихо на Рокеті. Тільки мор щиться затока кришталевою аква- маріною у її стіп. На горі, в джунглі, озвались перші скрипки. Тонко дрижать струни. Послушні батуті дириген та — музики грають увертюру, шпарко потягаючи смичками ніг по оболонах крил-скрипок. Під хоплюють тони віолі, підривають ся акордами челя, металічно го монять дзвіночки, потрясають срібними зернятами кастаньєти й кампанелі. Підриваються обидва * Рокета — мала скеля (есп.). крила оркестри і кидаються у вир симфонічної поеми. Грімким кас кадом рветься у простір мелодія і потужним крещендом дзвонить оркестра. Ллється симфонія срібла і ба гатоголосним крещендом співає гімн життєрадости й сили. Могут ня, нестримна і здисциплінована резонує вона металом, що його вибивають бубни й витанцьову ють вібрафони. Екстаза!!! Музика виливається з амфіте атру, кидається у простір і ля гає на шум хвиль, що біжать сипко до берега. Ще останні дзві ночки закінчують її сміхом тріюм- фу, один-другий акорд і — тиша. Музики строять інструменти, поклавши смички ніг поруч крил. Многозвучні цикади чекають но- ного знаку диригента, там на го рі в густому верховітті помотаної джунглі. Набігають по сафірі затоки білі хвильки, їх розколихує даль по ходу. Підносяться, наступають одна на одну, котяться, котяться, потужніють валами, з грімким шу мом йдуть маршом на підбій су ходолу. Щораз ближче, щораз могут ніше! Грізно клекоче топіль, потря- саючи гривою. Добігають про світні гребені і пінні вали кида ються на груди суходолу. Відби ваються від скель буйними буру нами, піняться грізно і з погро зами відступу гризуть твердь. Але вона ставить відпір порепа- ними грудьми, гранітними спина ми. З люті гудуть і шумлять та відпливають у морську даль -— тільки журкоче рінь. Споконвіку боряться два пер- вні: неспокійна, бурхлива топіль і непорушна твердь. Породивши твердь — океан змагається з нею жадний затопити її й прогли нути свій твір. Знову подав знак диригент і знову в джунглі заграла жива оркестра, дзінко заспівала назу стріч баритонові моря. Сонце потонуло в жарке золо то затоки: вона зморщилася дріб но і заколихалася тяжко. Лягло до стіп ночі розтопленим металом: сріблом сталі й олива, тяжкою бронзою і жевріючою золотінню. Глибоким гранатом ніч покрила водяний простір і залила місце, де потонуло сонце. Ще сяє краєчок неба, ледь-ледь червоніє ржаво смужка океану. Ще грає оркестра на Рокеті. Невтомні музики потягають смичками по оболонних крилах скрипок, дрібнозерно бринять ка станьєти. Аж насуне буря від Сієра Ма- дре і розгуляється стихія. Виють вітри, блискавки світять по небесній черні фосфорійними каскадами флейт і знову вихри кидаються у небо й океан героїч не бравадо сили. Підносять хви лі, кидають їх на скелі, женуться з громом і ревом розгуканих буй волів. Ревуть вальторни, грим лять тромбони, б’ють на сполох туби з блискавкою металу. По тужна рапсодія буряної ночі ца рить над океаном. * Аж засяє рубець неба, вигла диться затока, знеможена нічною грозою, переможної, розшалілої стихії, заясніє кришталовий еме ральд, приляже аквамарін, розіл лється сафір і знову заграє орке- стра на Рокеті. НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1968 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
