Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Десь надходила весна Спогад Одного дня стоїш на порозі ха ти й дивишся. Вид ніби той са мий. В необоснованому порядку розкинуті хати, з плоскими даха ми. Тепер прикриті ,,по голову11, або по вікна снігом — мов би горби хати бобрів. А перед кож ною хатою гора-горб із гною, ви- кидуваного зі стайні-сіней цілу зиму. Кизяк — скарб, матеріял на опал. Але тепер кожна та ку- почка димить, над кожною мрячка вологости, від „пріючого“ кизяку. Знак — весна буде — провес на. Другий знак — це сніг. Вже не той. Для непривичного ■—- нічого замітного, але я вже знаю. З ми нулих років. Це вже інший сніг. Це було мабуть першого ро ку, в таку ж пору. Треба було йти по воду. Не так близько, май же кілометр. Воду нести важко. Тепер ношу, бо осталася сама, але тоді мені за воду журби ве ликої не було, бо носив брат. Він тепер далеко. Нести нелегко, як кажу, бо дорога ховзька, від за мерзлих краплин води, що скапу ють із ведер. А ще трудніше воду набрати. На низькій цямрині кри ниці (одинока в селі) вали льоду. Отвір лишився невеличкий, так що ледве відро вміститься. А тут треба вдержатися на ногах на то му прикриничному льодовищі і маніпулювати дрючком, на якого кінці прикріплене гачком відро. Треба набрати повне відро води і не згубити його в криниці, бо звідки взяти друге? Набереш пов не відро, переллєш у друге, по тім ще набереш і якщо маєш ко- ромесло і вмієш на ньому нести, накладаєш на коромесло й на пле чі. Але на коромеслах нести шту ка, ще до того на тих казахських, простих дрючках, але зате нести легше. А як не вмієш, несеш у руках. Раз брат заслаб Дістав проти тифозне щеплення, рам’я розпух ло, нести не міг. Ідемо разом, він поможе набрати, а я понесу. Брат іде по твердо витоптаній стежці, а мені захотілося скоротити до рогу, наперекіс, щоб скоріше. Два, три кроки й кінець. Нога за падається, а за нею я ціла -— по пояс. Хочу ногу витягнути, валя нок остається, витягаю ногу босу. Валянок твердо сидить у снігу, а я западаюся, щораз то глибше. Брат стоїть на стежці і трохи смі ється з мене, що хотіла бути му дрішою за нього. Посміявся і пі шов шукати лопати. Кинув мені її і я відкопуючись серед важко го вологого снігу дібралася до твердшого, витоптаного місця. Як би так самій, могло би бути гір ше. На сусідній вулиці, як кажуть, кінь малощо не „втопився“ в сні гу. А ось там люди запримітили коровячі роги, що стирчали зі снігу й відкопали корову, яка за йшла у яму, прикриту снігом і по тонула. То ж тепер уже знаю. Цей сніг вже інший. Він хоч білий, але вже як би посинів і став лискуче глад ким. Так і видно, що тратить свою тугість. Він вже навіть інак ше скрипить під ногами. Цей сніг — це другий знак, що весна недалечко. Третій знак — валянки. Всю зиму, хоч старі й полатані, але все таки гріли. Треба було тільки старанно стріпати сніг, коли захо диш у хату. Для цього у кожній хаті, чи конторі стоїть призначе на мітелка із караґайника. Це на те, щоб сніг, що назбирався на валянках, не таяв у хаті і не вся кав у валянок, бо він тоді пере стане гріти. Увечері валянки тре ба сушити на печі. Але ж тепер вони перестають гріти. Сніг уже на вулиці входить у них, так, що за всю ніч не висушити його на недогрітій печі. Тільки такі є знаки, що весна близько, знаки провесни: Думки над купами кизяку, сніг, що тратить свою міць і валянки, що не гріють, хоч дір у них нема. У конторі календар. Вже давно почалася весна — стверджую. Як добре і як зле, що є па м’ять, уява. Можна замкнути очі і бачити, пригадати правдиву про весну. Мрячки кругом верб, що оточують їхні корони зеленожов- туватим вуалем, заповідь того, що прийде, що вже близько — весна. Запах землі чорної від волого сти, готової прийняти засів •—- це теж запах весни, ще довго до то го, заки запахнуть квіти. Крик перелетних птиць, що вертаються до дому з вирію. Як болить згаду вати, але ж пам’ять каже надія тися. Може ще побачимо, як цві туть сади на Святоюрській Горі. Може побачимо клени, що корон ками рисуються на синьому небі у Єзуїтському городі. Хтось до мене говорить — спо стерігаю, як би з просоння. Це Соня, місцева українка, мо лода дівчина. — Що з вами — ви не чуєте, що до вас кажу! НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1968 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
