Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
своїми молодими, повними надій і стремлінь жит тєвими враженнями і думками. Внутрішній світ хворої людини, що звикла було жити поруч з дорогою дружиною, яка так вміло й непомітно обгортала його глибоку душу своєю ніжністю і всякого роду турботами, чого він не бачив і не відчував біля себе, — цей зосереджений в самому собі світ майже не потребував розваги: татусь жив своїм внутрішнім життям, своїми спо гадами, своїм окремим, вдумливим світом. Інстин- ктовно його турбувало те, чим він це ціле життя жив, тобто — забезпечити дітей всім, щоб вони не терпіли нестатків і дати можливість молодим силам правильно, розумно, а головне — морально розви ватися. Тому наше короткотермінове спільне життя зводилось до того, що я намагалася по можливості обставити наше життя так, як це було при житті мами та прикрасити не бурхливим оповіданням зі своєї початкової життєвої практики. Татусь, однак, хотів все знати, — що мене цікавить, де буваю, що роблю, які пляни маю на майбутнє. Треба було тільки обминати болючі питання — про театр та мистецьке життя і взагалі про служителів культу театрального мистецтва. Проходила зима, наступала весна 1914 року, а з нею нове тяжке для мене горе — втрата другої дорогої для мене істоти — батька. Коли я приїхала на Великдень, застала батька в ліжку. Перші слова, якими він мене привітав, були: „Дочко, умираю“. 14-го квітня 1914 року тата не стало. Я залишилася сама майже непідготованою до життя. ЇХ. Середина 1915 р. не приносила бажаного успіху на полі воєнних подій. Досить нерадісні вістки час від часу доходили до Києва. Починала набувати переваги думка про затяжну війну. Все більше прибувало ранених до нашого мі ста, яке вважалося глибоким тилом. Серед жіноцтва поширювалась мода прагнення бути корисним у вій ськових шпиталях, носити одяг сестри-жалібниці і взагалі виявляти себе активним чинником в обо роні батьківщини. Особливо такі альтруїстичні на строї були поширені серед жіноцтва т. зв. „вищих сфер суспільства". Крім того молоді дівчата були не від того, щоб познайомитися в лікарнях з ране ними молодими офіцерами і при тій нагоді підче пити й жениха собі. Того часу мати за чоловіка військового, було дисить вигідно, бо, крім гордого звання — „жінка захистника батьківщини44, це при носило й матеріяльні забезпечення, що давало змогу безтурботно жити. Та й самі військовики-офіцери не були від того, щоб мати десь в тилу дружину або взагалі якусь жінку, до якої можна було б писати листи, чекати від неї дарункових пакунків, час від часу використати відпустку, щоб пожити родинним життям. Приречені одчайдушні вояки, у яких по стійно над головою літала „ота з косою44 — вище чи нижче — в залежності від успіхів військових подій, часто самі хотіли кого „ощасливити44, щоб та особа могла користати з вигід воєнного часу, —- мовляв, все одно життя висить на волосинці, — нехай хоч же дружина мається добре. А коли війна скінчиться — там видно буде. Отже, молоді дівчата поспішали записуватися у сестри-жалібниці і обов’язково до офіцерського шпиталю. Не завжди вдавалося досягнути чести бути сестрою саме у лікарні для офіцерів, бо тих було небагато в порівнянні з солдатськими лікар нями. Здебільшого добре влаштовувалися ті дівчата, що мали протекцію. Особи з завідомими авантюр ницькими нахилами, часто відмовлялися від почес ного звання сестри-жалібниці, коли не знаходилося для них місця в офіцерських лікарнях. А жінки кадрових військових важко несли хрест, покладе ний на них долею, що могла кожної хвилини ві дібрати від них дорогу людину, самовіддано слу жили там, де їм було призначене місце, або й по спішали дістати дозвіл працювати на передових по зиціях. Одначе для цього треба було пройти по важний медичний курс Червоного Хреста та й то частіше ставалося, що їхні чоловіки-вояки не ба жали бачити своїх дружин у жахливому середовищі військових подій. Населення тим часом не мало жадної недо стачі, ні в харчах, ні в одязі. Трохи підвищені ціни вирізнювалися підвищенням і заробітної платні. І „тил гуляв44. Ранені, яким пощастило підлікува тися і мати змогу доліковуватися вдома, потім ті, що приїздили на короткотермінову відпустку в тилу, а особливо т. зв. „зем-гусари44 — інтенданти, що в їх кишенях водилася чимала копійчина, намага лися використовувати час якнайбурхливіше. Кав’ярні тріщали від натовпу уніформованих чоловіків і ве селого жіноцтва. Горілка, вино лилися річкою, роз гул і навіть часті непристойності „з п’яних очей44 були загальним явищем. Популярним було влаштовування різних кон цертів, як у міських залях, так і в лікарнях та тим часових шпиталях. Майже щодня приходилося й мені виступати з моїми дитячими хорами або акомпаніювати співакам на численних т. зв. благо дійних концертах. Звичайно, консерваторія не мала нічого знати про такі мої виступи, бо на таку кількість їх я ніколи не могла б дістати дозволу, а тим більше — на мої виступи в ролі диригента —- мене, піяністки. Консерваторія не могла схвалювати виступів своїх учнів перед публікою без належної підготовки та артистичної вправності. І це було зрозумілим, зважаючи на престіж консерваторії, як вищої школи. Отже на бажання шкільних началь ників, що хотіли пописатися деякими досягненнями в співацькому мистецтві своїх шкіл та стремлінням похвалитися своєю ретельністю в справі благодій ності, приходилося мені виступати потайки, надію чись, що на таких невизначних концертах, мабуть, ніхто з перевтомлених музичних педагогів не з’я виться та й рецензенти не будуть у газетах зай матися невеличкими музичними продукціями. Що ж до акомпаніяторської праці, то вона за усталеним того часу поглядом, була майже непомітним яви щем. Цій галузі мистецтва не надавалось належного їй значення, мовляв, це так має бути само собою. (Продовження буде) 40 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1967 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
