Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Ніби під наркозою вийшла я на естраду і що перше запримітила, — всі обличчя звернуті на мене, а допитливі погляди професорів так і вп’ялись у мою скромну постать. Але мені було байдуже. Поки треба було грати технічні речі, пальці самі мимохіть бігали по клявіятурі, а я тим часом по трохи приходила до пам’яті, хоч голова все ще була в тумані. Ще й соната пройшла. Надходив момент мелодичної п’єси, яка не уявляла з себе особливих труднощів, і я дозволила собі трохи попустити своїм напруженим нервам. Коли нараз, догравши п’єсу майже до поло вини, я раптом відчула, що не знаю, як далі, по просту — забула. В голові відразу промайнула думка про умови, що негласно існували для тих, кого іспитували. Коли піяніст, з якихбудь причин, зупиниться під час виконання, зменшується йому відмітка на одиницю. В дальшому випадку — ще на одиницю і т. д. Що робити? Знаю, що мене слу хають з напруженням всі, а професори може й раді були б ,,підловити“ протеґовану особу. Але тут враз прийшли мені на допомогу мої теоретичні знання. Володіючи тональністю, в якій написана п’єса, я програла кілька пасажів, цебто, зробила імпровізаційну вкладку, а тим часом, напружуючи пам’ять, нараз згадала, що далі слідує в п’єсі. Так благополучно я її й закінчила, ні разу не зупи нившись. В мистецькій кімнаті колеги здивовано на мене дивились, коли я, усміхаючись, в знесиллі сіла на канапу. Наступний колега пішов грати, а в цей мент досить рвучко відчинилися двері, і в кімнату увійшов проф. Пухальський. Усміхаючись, підійшов він до мене, по-батьківськи поклав мені руку на плече і сказав: — Молодець, уміє виплутуватись. Більшої нагороди не було потрібно для мене. По скінченні шкільного року від’їхала я до дому. Важку картину я застала: батько прибитий горем від втрати любої дружини, що далі все більше чахнув. Сестра, що жила в Умані, кілька разів про сила його залишити службу, податися у відставку і, маючи невеличку вислужену пенсійку, доживати спокійно свого віку. Вона мала того часу велике приміщення, в якому виділила невеличку кімнатку з окремим входом і щиро бажала забезпечити ста рість нашому дорогому батькові спокійним, без турботним життям. Але він і чути про це не хотів. — Діти, так гірко заглядати вам у руки — гово рив наш батько, що ціле життя прожив у постійній праці. Хоч це як прикро було нам слухати, але пе реконати старрого не було можливості. І справді, де б він міг дозволити собі сидіти ,,склавши руки“, як він казав. Присвятивши всі сили службі Богові та родині, він так звик віддавати все, що мав — і духові, і матеріяльні здобутки, що йому важко було уявити себе в ролі бідного пенсіонера, який не міг би вже підтримувати свою родину, хоч ніхто з нас вже не потребував матеріяльної його до помоги. Матеріяльне забезпечення духовенства в ста рості за старої Росії було таке мізерне, що й справді, на пенсії не мав би з чого татусь наш давати, ледве-ледве на харчі йому вистачило б, а цього він не міг би знести. Тому він залишався на пості невтомного трудівника до самого кінця свого життя, хоч як тяжко було йому виконувати свої священичі обов’язки. Отже, татусь з великим напруженням служив Богослужби й інші відправи. А між тим артеріосклероз та задишка дуже утруд нювали йому ходження і взагалі якібудь рухи. При їжджав іноді чоловік сестри, молодий, повної сили священик, який, одначе, мав свою парафію в Умані і рідко коли міг звільнитися від своїх обов’язків. Сестра з дітьми теж не могла на довший час зали шити чоловіка і родинне життя. Тому приходилося нам з татусем коротати дні самим, коли я приїжджала на вакації. В часі моєї відсутности доглядала тата старша жінка, що почу вала себе необмеженою господинею і розпоряджа лась усім, як хотіла. Татові це завдавало болю, але він все переносив. Слід було б мені залишитися біля батька, та він цього не хотів. — Що ти будеш робити в такій глушині з та ким недужим стариком? Ти мусиш жити та набира тися розуму — казав мені старенький, а я відчу вала, що моя присутність була б йому приємна. Так і доживав наш татусь сам, — і цього я не можу собі вибачити і по цей день. Так важко було дивитись на батькові страж дання, слухати його частий, задушливий, ,,курячий“, як він казав, кашель, що розривав йому груди. Тепер татусь не робив уже своїх ,,прогулянок“ по кімнаті. Важко було дивитись на згорблену, худор ляву постать з білим як молоко волоссям, коли він сідав біля печі грітися. Важко було йому вести вже й розмови. Де поділись ті часи, коли ми з ним го динами розмовляли, коли він головним чином сам мені розповідав про своє минуле, часто повчаючи мене як у галузях науки, так і практики. Тяжко татусеві було говорити, перешкоджало неправильне дихання і викликало стомлюючий зловісний кашель. Та й мені було ніяково розважати його хвору душу НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1967 39
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
