Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
про це, як про важне пережи вання. З давних давен основною пожи вою казахів було м’ясо і то ба раняче з товщем. Ще узнавали вони муку, з якої робили різні паляниці, евент. толкан чи кур- маш, та молоко, з якого робили масло і сушений сир. А до того чай, який уміли знаменито приря- джувати. Поза тим все інше це для них була „трава11. А тепер цих любимих харчів не було. Я намовляла Карис, щоб із пшениці варила кашу, яку вони можуть їсти з молоком, чи маслом. Вона оскільки мала час пробувала ва рити. Коли у мене були буря ки чи капуста, я давала їй про бувати ці страви. Раз я дістала кусник м’яса і зварила щось у роді біґосу та запросила Карис на цей ,,пир“. Вже після першо го вкусу, вона зовсім знерухо міла і я виділа, що вона не знає чи має ковтнути те, що в устах, чи викинути. І врешті я догада лася. Хоч яка виголоджена, вона побоялася, що в біґосі є свини на, а для казахів це не тільки заборонено їхньою релігією, але справді огидне. Мушу признатися, що я збрехала, кажучи їй, що це якесь інше, може верблюже м’ясо. Тоді вона, хоч і з деяким ваган ням, з’їла свою порцію. Коли надійшла весна, ми поча ли переконувати Карис, щоб вона посадила коло хати якусь горо дину. Вправді без великого енту- зіязму, але все таки вона посія ла трохи буряків, морковці і ще дещо. Трудність була в тому, що це все треба було підливати, себ то носити з глибокої криниці во ду, якої в міру того, як пробіга ло літо, було щораз менше. Та все таки, коли настало літо, на ма леньких грядках Карис зазеленіло. Можна уже було зварити зеле ного борщу. Я і ще моя приятель ка, почали вчити Карис варення борщу. Було вже гаряче літо і лекція відбувалася на свіжому повітрі, перед хатою, на літній пе чі. З-перед сусідніх хат пригля далися нам інші казашки. Діти зі бралися кругом кухні, держачи в руках мисочки і ложки, ще довго до того, заки борщ зварився. Ка рис з увагою та повагою слуха ла наших інструкцій. Заправлений сметаною, густий борщ напевно смакував знаменито, але не знаю чи так відразу добув собі при знання непривичних до городини казахів. Для них мабуть це все осталося тільки „злою конечні стю", а не смаковитою стравою. Хоч Карис звикла до мене і моєї подруги, що весною переїха ла до мене на місце мого брата, вона просила нас, щоб ми пошу кали собі іншого пристановища, їй трапляється хтось, хто як ко лись мій брат, працює в колгоспі. При тому це її свояк і він допо може їй прокормити корови. Ми найшли іншу хижину і розсталися з Карис — мушу сказати з обо- стороннім жалем. Нераз ще я за ходила до неї, щоб подивитись, як їй живеться, а головне довідати ся чи немає вісток про її чоло віка. Вісток не було. Родина по чала переконувати її, що нема чого ждати. Раз нема вісток, тре ба думати, що його немає в жи вих. А Карис молода і мимо тру дів і горя, що її нищило, може найти собі іншого свояка, що оже ниться з нею. Карис говорить про це засо ромлено, вона навіть подумати не хоче про те, щоб відректися чо ловіка, який може десь у живих. Надія з’являється, коли в село починають повертатись з війни чоловіки. Вертаються деякі ранені, а вслід за цим здемобілізовані. Привозять „трофеї різні, нераз дивовижні здобуті у Німеччині речі. Карис випитує, чи не бачив хто, чи не чув про її чоловіка. А вслід за тими, хто вернувся, приходить вістка, що її повторя ють тихцем і довірочно. Усіх тих, хто побував у неволі у Німців — не пускають додому — їх зами кають у ляґри, як підозрілих. Але навіть поворот не все приносить з собою радість та щастя, спов нення надій, що їх розмалювала туга. Не все знімає з самітніх жі нок тягар і журбу. Кожен поворот інший, бо ж кожна людина інша і з тих, що ждали, і з тих що поверталися. У кожної інші переконання й ін ша на них реакція. Але ж у го ловному можна сказати, що був щасливий поворот, коли обидві сторони вірно ждали на цю хви лину і зі співчуттям та зрозумін ням слухають про пережите. Та є інший поворот, що розчаровує, бо поворотців не ждали. Але є ще й такий, що пережите міняло людину та її погляди на світ, на любов, на життя. Воююча Чер вона Армія здобула Европу, але ж вояки в такий чи інший спосіб побачили життя людей на здобу тих територіях, хоч у луні пожеж, насилля, але все таки зі слідами давнього способу життя. В село приходять листи, в яких у простих словах півграмотних людей, вияв лені враження зі здобутих тери торій. Правда, був лист молодо го казаха, писаний у місті Кра кові, який жалувався, як дуже ту жить за сірим степом Казахстану. Для нього краса цього старин- ного міста, не була красою, а чимсь дивовижним і чужим. Але були листи, де описані були не вулиці, церкви та парки, але про сто хати, кухні, помешкання, крамниці, одяг жінок. І було ска зано, що коли вернуться, то бу дуть жити інакше. І бувало, що поворотець був у глибині серця розчарований. Він не хотів хати, до якої входиться через стайню. Його разив одяг жінки, примітив ні страви. Він „заразився" Евро- пою. Починалася критика всього, що давніше було для нього уо- сібленням краси, домашності, лю- бови. Мужчини поверталися ін шими. Але і жінки були не ті. Важке борюкання за кусник хліба, а го ловне вічне напружене старання про кожну дрібницю, мусіло змі нити їх і назовні і внутрі. До то го доходять вістки про грабежі і насилля, що їх доконувала армія, якої членами є їхні чоловіки. І жінок огортає страх перед зу стріччю. Прийшов час, коли мені можна було покинути Казахстан. Ще йду побачити Карис. Перше питан ня — чи є вістки про чоловіка? Отже є, хоч дуже непевні. Хтось бачив його, він був ранений, ма буть попав у німецький полон. Отже є надія, може повернеться. У Карис сяють очі і на лиці по являється усмішка, яка роз’язснює її лице, витирає слід важких літ. Врешті хтось займеться Сакеном, який щоразто більше вимикається з-під її материнської руки. Вреш ті не буде вона сама дбати за ї- жу, за пашу. Але її усмішка гас- (Докінчення на обгортці) 6 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1967 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
