Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Уляна Любович Карис (Докінчення) Часом Карис приходила на роз мову, розказувала про давні ка захські обичаї, або про свого чо ловіка. Ще її батьки та родичі кочували, літом жили у юртах у степу, зміняючи місце побуту, залежно від паші та пір року. В хатах у аулах жили тільки зи мою. Жінки були тоді зовсім під порядковані мужчинам. Вони хо дили тоді ще з закритими облич чями, а залишки тих строїв, що оточували голову білими завоя ми, ми могли бачити ще у ста рих казашок, що старалися при держуватись традиції. Не тут міс це розказати про те, як жінка об слуговуючи мужчин, чекала аж подадуть їй і дітям рештки їжі, що їх вони споживали окремо, ніколи в присутності чоловіка, а вже Боже борони при гостях, ані про інші менш, або більш дра- стичні докази поневолення жінки в таких недавніх часах. Якщо згадую про це, то тільки тому, що ще може мама Карис була тінню тіні свого чоловіка, але теж не мусіла про ніщо сама старатися, ані рішати. Не була здібна, ані не могла бути само стійною і відвічальною людиною. Хіба вже стара мати роду мала якийсь голос, але це був радше голос сторожа традицій, голос тої, що виховувала і вчила своїх синів організувати своє життя, а дочок повинуватися і слухати. А ось минуло одне покоління і Ка рис, серед преважких життьових умовин, осталася сама з дітьми. Правда, часом з’являвся якийсь член родини і помагав їй у тяж кій праці, як розкинення гною і перерібки його на опал. Раз хтось поміг їй помазати свіжою глиною дах хати. Згодом, коли від чоловіка не було давно жад ної вістки, якийсь представник роду з’явився, щоб переконати Карис, що вона казахським зви чаєм, що велів братові брати за жінку вдову по братові, повинна вийти заміж за когось там із рід ні. Та на це Карис не хотіла по годитись. Вона вірила, що її чо ловік, про якого все говорила з подивом і любов’ю — повернеть ся. Вона сама старалася запевнити існування своїм дітям і собі. Весь тягар їх харчування несла вона сама. День у день виходила вона в село, виносячи речі з хати на за- Т. Ш евченко: Ж ебручі казахські діти, сепія, 1853 Т. S hevchenko: K azak h c h ild ren beggars, sepia 1853 міну за харчі, або старалася здо бути щось за відробок. Згодом ми стали разом промишляти і до бували якісь засоби до життя. Правда наші умовини були різні. Я працювала, а Карис як жінка ,,воєннослужащого“ діставала я- кусь пенсію та приділ карток на хліб. Але ні одне, ні друге не могло вистачити на прожиття. За зароблену платню не було мож на і не було де дістати муки, чи інших основних харчів, а картки на хліб, що їх діставала Карис, оставалися часто тільки картками. Нераз, коли одна з нас дізналася, де можна дістати щось на заміну, ми ділилися вістками. Раз ми спільно уночі вибралися за село, де таборували вози, що везли пшеницю до державних складів і там проміняли якусь одежу за зерно. Обидві спільно переживали страх, щоб при цій незаконній чинності не переловив нас су сід, або не підглянула сусідка. Весною Карис ішла в поле і збирала колосся, що осталося там з попереднього року після збо рів у полі. Зараз, після зборів, не вільно було збирати колосків, за це була кара, як за крадіж, але весною на це дивилися крізь пальці. Карис приносила тоді в мішечку колоски, що їх молотила, б’ючи по мішку довбнею, а відтак віяла, примітивним, домашнім спо собом. Зерно пшеничне присма жувала, товкла у довбні і пересі вала. Дрібно змелені, висіяні на муку частинки, залиті молоком —■ це була казахська потрава „тол- кан“, а грубші частини це був ,,курмаш“. Виходячи з дому, Ка рис оставляла дітям жменю кур- машу та грудку масла. Курмаш, хоч був присмажений і крихкий та для рахітичних зубів малої Сари затвердий. Нераз, коли за стіною чути було плач Сари, а я була дома, я заходила туди, щоб провірити в чому справа. Показа лося, що Сара не може радити собі зі зерном — у неї болять від цього ясна і вона плаче. Нераз, коли у мене був хліб, я давала дітям по кусочку. Ні, не думайте, що по скибці — стільки хліба не було. От просто кусни- чок завбільшки пів інча. При цьо му треба було вважати, щоб усі кусники були однакові. Цього вже пильнував Арсен і гостро проте стував проти несправедливого по ділу. Якщо котра дитина була сама і діставала чи то хлібець, чи морковцю, або щось у тому роді, тоді можна було бути певним, що як тільки прийдуть інші, вони з’являться у моїй кімнаті і будуть ждати на свій ,,приділ“. А ввечо- рі бідні дітиська розказували ма мі, що це вони дістали — боляче було слухати, як вони розказують НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1967 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
