Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Софія Парфанович Від людей до тварин і навпаки (Заключне слово виголошене на конференції НТША) Багато дехто застановляється над двома питаннями, коли роз глядають мою творчість. А саме: чи я покинула вже писати про людей і в цілості перейшла до тваринної тематики і друге: хто був наперед у моїй тематиці: лю ди чи тварини. І майже незмінно відповідають, що наперед були люди, оці хворі з „Ціни життя", а згодом щойно, прийшли твари ни. Бо так хронологічно, в міру появи моїх книжок, здавалось би. Дехто жаліє за непродовжуваною „шпитальною тематикою" і вва жає, що я знизила свій рівень пе рейшовши до писань про тварини. На ті й такі питання постара юсь дати відповідь моїм читачам. Я завжди любила рослин і зві рів, природу. Серед них я находи ла заспокоєння й рівновагу. Міс це болю чи зневіри займав тоді оптимізм і віра в життя. Ця моя любов, зачалась ще ду же рано в дитинстві. Я була хво ровитою й нервовою дитиною, часто не могла спати поночі. Я боялася: духів і розбійників, різ них потвор і страхів. В мене часто боліли зуби — тоді ще не ліку вали молочних зубів — і я прове ла неодну ніч серед болю й сліз. Моя сіра киця Сюйка ділила зі мною такі ночі. Вона не спала як, і я, і дивилась на мене своїми розумними прозорими очима та час від часу запитувала своїм ніжним ,,мр“, що в мене болить. Лежачи в мене на подушці вона зогрівала боляче обличчя, вона облизувала мої сльози. Вона спі вала мені свою ніжну колискову. Від мене відходив біль і страхи, бо Сюйка була біля мене, спокій на й довірлива. А я знала з ка зок, що коти найскорше поміча ють різні страхіття, їжать шерсть і сичать. Сюйка була тиха і мир на, значить немає чого боятися. Я цілувала її сіру лапку, наїжену гострими пазурцями, схованими між рожевими подушечками, що ніжно місили мою шию. Я ніколи не забула моєї доро гої киці. Я любила її і всіх тварин мого дитинства і цілого мого жит тя. Так часто я потім у житті хво ріла і страждала, проходила опе рації, вже в цій, благословенній країні. Біля мого ліжка сиділа за гроза й самота. В такі дні і ночі приходила до мене Сюйка, киця мого дитинства. Разом з нею приходили тварини, про яких я залюбки читала і ті, яких я знала і ті, що були мої, як Бицьо і не мої, як Фік. їх я ба чила в споминах і в уяві, і їм да ла життя в моїх книжках. Про них я зачала писати ще вдома, поміча ючи життя моїх тварин і рослин. Уже тут, у цій країні, я доповни ла її оповіданнями одного пана про лісничівку і лісових тварин нашої Бойківщини. Так постала моя перша книжка про тварин, улюблена мною й читачами ,,У лісничівці“. „Люблю Діброву" я створила всеціло в лікарні. Я пройшла опе рацію ока і обидвоє моїх очей було зав’язано. Впродовж місяців я не сміла дивитися. Темінь моїх днів і ночей прояснювали карти ни з Діброви. До мене приходили тварини, що жили в Діброві і лю ди, що любили їх. Я бачила сонце й синяву, озерне плесо і я чула шум лісу. Усе це появлялось у яскравих кольорах на екрані моєї темноти. „Люблю Діброву1' вийшла пов на сонця, кольорів і оптимізму. Хоч жила я в темряві, що могла ніколи не скінчитися. Але її роз' яснювали картини з Діброви і за селювали дібров’яні звірі та люди, їм я завдячую те, що ніч заміню валась на соняшні дні, куди не вривалось нічого з буднів. І так було далі. Так постав „Вірний приятель11, про мого найлюбішого котика Би- ця. І знову я була в лікарні і як колись Сюйка, приходив до мене Бицьо, появлявся в моїх спогадах, оживлював мої самітні пусті дні. Ви теж мали такого котика і ви покинули його вдома, хоч вірний він вам був і любий. Ви теж, як сім’я Ставничих мали пса, що як Фік пішов з вами на еміграцію і пройшов усі її етапи. На різних дібровах ви помічаєте тварин аме риканської землі, яких винищує людина, що вдерлася в їхнє цар ство. Про всіх тих тварин і людей, що жили з нами — і є „Такий він був“ і „Чарівна діброва“. Ви, вкінці маєте авто, що наче пес усюди ходить з вами. Про моє авто, мого Каруся — моя остання книжка „Карусь і ми“. Книжки скромні, не роздуті ве ликою й героїчною тематикою воєн і революцій. Але в них про сочуються воєнні дії і їхні наслід ки для нас і для наших тварин. З моїх писань тільки одне по стало в відмінних від попередніх обставинах. Я працювала в інсти туції для умово недорозвинених, хай вона буде серед Диких Піль, як я назвала її положення. Я зав жди любила й розуміла хворих людей, моїх пацієнтів і мої персо нажі з „Ціни життяАле ті тут не були хворі. Вони були ідіоти, їхня інтелігенція була понижче найдурніших тварин. Багато з них не опановувало навіть звуків люд ської мови і вони жибоніли й булькотіли неартикулованими зву ками.Інколи попадали в шал і рев ли та були похожі на скажених мавп. Серед них я була завішена, наче мандрівник над безоднею. Ніч проганяла мене з хати і ніч НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИГТЕІНЬ-СЕРПЕНЬ, 1967 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
