Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Ганна Черінь Інспектор Мокрина Гумореска, нагороджена на 7. Літ. Конкурсі СФУЖО Є такі люди, що їх не люблять, але жити без них не можна. Вони потрібні, як поліцай, дентист і по- гребник. Без них створилось би безладдя, і світ би розлетівся, як діжка без обруча. Такою була Мокрина. Одні на зивали її бабою, інші тіткою, з а- мериканців дехто навіть леді, а чо ловік її, Данило, на сміх нам усім, „котиком “. Казав, що привчився так змолоду і відучитися не може. Отож, баба-тітка-леді-котик Мо крина жила у нашому сусідстві, і всі її щоденно бачили — і вона всіх бачила щодня. Від її гостро го ока нічого не могло сховатися. Вона бачила через зачинені двері, чула через кам’яні мури і догаду валася про деякі речі без ніяких видимих ознак. Тому то і прозва ли її інспектором, і вона прийняла цей титул із такою ж повагою і задоволенням, як багато наших бездипломних громадян титули ,.інженерів“, ,,меценасів“ і „магі стрів". З лиця була Мокрина негарна: довгобраза, як перестиглий огірок, з ріденьким сірим волоссям, завж ди прихованим під „турецькою" хусткою; ніс і підборіддя вигина лися один одному назустріч; а очі були в неї маленькі, та бистрі: як гляне, то горобця встрелить. Її у- смішка була така моторошна, що сама Мокрина, побачивши свій об раз в люстрі, плюнула і заріклася усміхатися. А що тепер на телеві зорі багато „серйозних" комедіян- тів, ми вирішили, що тітка Мокри на не посміхається навмисне, щоб смішніше було. Після роботи я звичайно сідаю на ґанку, щоб відпочити від ціло денної метушні. І завжди в той час вертається додому Мокрина, та й спиняється коло мене на розмову. Початок завжди однаковий: — Добрий вечір! Спочиваєте? Ну, спочивайте, спочивайте. До бре, що декому є час висиджува тися та вилежуватися. А от іншим ніколи. Але, поза всякими „ніколи", ба ба Мокрина сідає коло мене, і ми спочиваємо вдвох. — Як вам працювалося, тітко Мокрино? — питала я. — Чи в до брім настрої була ваша господиня? — А хто її знає! Як я приходжу прибирати, вона одразу з дому ті кає. Скаже тільки, де що є, та й свисне. — А чого? — Боїться мене. Я бувало при- бираю-прибираю все, що вона за тиждень понакидала, та й почну їй вимовляти та навчати, як би воно мало бути. А вона цього не лю бить. Така вже в неї недобра вда ча. — Але працею вашою задово лена? — А чом би ні?! Хай їй якась нігерка так поробить! Все може їй що й не до вподоби, але мені не скаже: боїться, щоб я не здезерти- рувала. От тільки за свого котика вступається. — А чим ви його кривдите? — Нічим. Вона не хоче, щоб я його „доґфутом" годувала. А я так роблю, бо кіт різниці не знає, а „доґфуд" вдвоє дешевше коштує, їй же гроші заощаджую. Вона сама скупіша від мене, але боїться, щоб кіт не почав гавкати. — Котику! — Загуло раптом із Мокрининої хати. Кликали не кота, а Мокрину. — Іди вечеряти. — Іду, іду, — незадоволено обізвалась Мокрина. — Прощавай те. Взавтра добалакаємо. В Мокрининій хаті все було чи сто й порядно, але нічого зайвого: ніяких книжок, журналів чи квітів; навіть вишивання вона не любила. Але вміла варити й пекти смачно і, як вона це називала, легко. — Як ви випікаєте такі високі паляниці? — 3 заздрістю запиту вала я. — За допомогою модерної тех ніки, ■— казала Мокрина. — Маю для того „бітніка". — Студента якого за наймита? — Та ні, крутивертило таке е- лектричне. Воно б’є, а я з ївгою через телефон розмовляю. Поки всіх і все обмовимо, зіб’є мій бітнік воду на колоду. А тут якраз і ївга в хату. ївга нівроку собі, як копичка, і ввесь час на дієті. А тітка Мокрина тіль ки в вікно її вгледіла, зараз же бух ковбасу на сковорідку, та й під смажує, ще й на маслі. Бідна ївга слинку ковтає. — А в кого ж це ковбасу купи ли? — Та тут аж два сорти: одна від Мирона, а друга від Саливона. До поможіть розпробувати, чия смач ніша. А я ще трохи вишнівки вне су. Так два тижні дієти за один ве чір і пропадуть. Інспекторська діяльність Мокри- ни почалася з санітарних обо в’язків. Виходило так, що їй усе траплялась нагода заглянути до когось у хату. От заплаче було ди тина — ану ж удома нікого з до рослих нема, і дитині щось стало ся! А при тім бистре око Мокрини фотографувало все навколо: і під столом, і за шафами, і в умиваль ні. А пізніше про висліди оглядин передавалося бездротовим телефо ном : — Зайшла я ото до Кузьменчи- хи. Так все виглядає на своїм міс ці, все прибрано. Хотіла вже піти. Ану, думаю, відчиню комору та за гляну. Тільки взялась за клямку, а на мене звідти як посиплеться різне сміття, старі газети, нечище- ні черевики, брудна білизна, неми ті ще від позавчора горщики! Я- кийсь баняк гепнув мені на голову, то ще й досі ґуля не зійшла. От які бувають господині! — Ну, а як там у Наді, нашого Павла молодої жінки? Та, кажуть, дуже охайна. — Там усе прибрано, що прав да, то правда. Але миє все тією самою шматою: і посуд, і підлогу, і свої черевики, і дітей. Раз-раз ■— і готово. Мокрина мала чудову пам’ять і добре знала, хто як часто малює стіни, хто їх миє, хто витирає, а хто тільки порох здмухує. І коли б їй хто заперечив, неодмінно про грає. — Воно б уже годилося ваші стіни підмалювати, ■— зауважить Мокрина. Господиня не згоджу ється: НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1967 5
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
