Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
І. По скінченні освіти в середній школі опинилась я на порозі самостійного життя. Здавалося воно мені таким привабливим, вільним, повним краси! Дев’ять (з підготовною клясою) років навчання в „закритому учбовому закладі", як називали тоді школу з пансіо ном під доглядом виховного персоналу, де все було розмірене, розраховане, ніби у військовій школі, від окремлювали пансіонерок від дійсного життя з його незбаганними позитивними і негативними сторонами. В родині були батько і мати — обидвоє похилого віку — поважно хворі. Кожного дня міг настати фа тальний кінець дотеперішнього щасливого родинного >,'иття. Батьки, відчуваючи наближення цього сумного факту невмолимої дійсності, старалися якнайшвидше „пристроїти" дитину, що могла залишитися сиротою, непристосованою до самостійного життя і фінансово незабезпеченою. Це дуже їх турбувало і гнітило. їм здавалось, що найкращий засіб дальшого забезпе чення — це віддати дочку заміж. Одначе, такого же ниха, якого вони бажали б для своєї дитини, не було на прикметі. А знову ж таки тримати дівчину біля себе в глухому селі теж не хотілося. Батьки не мали нічого проти того, щоб я вчилася далі, але страх перед спокусами самостійного життя на приватному помешканні не дозволяв їм на влаштування мене на такому помешканні. Та на допомогу в розв’язанні цієї проблеми при йшли слідуючі обставини. Мене, як визначну уче ницю, що до того була ще й серйозної, зосередже ної вдачі, далекої від молодечої одчайдушності, школа залишила в ролі т. зв. ,,пепіньєрки“, полиша- ючи мені догляд над приготовленням завдань пан сіонерок у грі на фортепіяно. Праця була неважка. Моїм обов’язком було розподілити поміж ученицями години підготовної праці на кількох фортепіяно, що були в школі до розпорядимості дітей, слідкувати, щоб цих годин учениці дотримувались, приготовля ючись до наступних годин, та доглядати, щоб інстру менти зберігалися в доброму стані. Це була праця кількох годин на день — а саме — між 4 і 8 годи нами вечора. Решту вільного часу я могла викори стати за своїм бажанням, включно до студій на вищій школі. За цю працю забезпечувалося мені помеш кання, харчі і 8 рублів 33 к. місячної платні, що їх мені вистачало на мої невибагливі потреби відвідин концертів, театру та ін. Така служба моїм батькам була до вподоби, бо вона все ж таки обмежувала до певної міри мою „свободу11, і я знову ж таки до деякої міри була під доглядом „начальства". А мені це теж подобалося, бо я була непереобтяжена пра цею і майже цілий день і вечір була вільною. А го ловне та чарівна свобода! У свій вільний час можеш іти куди хочеш, чи то до бібліотеки, чи на прогу лянку, чи просто швендяти по вулицях Києва, що для мене були так само невідомі і цікаві, як для кожної новоприбулої людини, хоч я й жила в цьому місті вже 9 років. Отже, я залишилася пепіньєркою і таким робом стала вперше лицем в лице зі справжнім жит тям, в якому повинна була сама розібратися, сама з ним ознайомитися, сама збагнути злигодні життя, до якого я була практично так мало приготована. На перших кроках цього самостійного життя я стала роздивлятися навколо очима несвідомої ди тини. Перш за все мене цікавив зовнішній вид Києва. Я годинами ходила вулицями великого міста, де кожна дрібниця здавалась мені такою цікавою. Я могла подовгу простоювати біля вітрин магазинів і подивляти гарні речі, виставлені в них. Вуличний рух мене лякав: я іноді з страхом простоювала деякий час на краю тротуару, боячись перейти на другий бік вулиці. В неменшій мірі привертали до себе мою увагу вуличні стовпи з афішами, біля яких я теж з охотою могла простоювати довший час, студіюючи оголо шення про концерти, театральні вистави, знайомля чись з іменами виконавців і т. ін. При цьому я часто ловила себе на захоплюючому почутті свободи, волі, що хвилювало мою душу. Часто приходило на думку порівняння самої себе з пташкою, щойно випущеною з клітки. Тоді вперше я гостро відчула роскіш не обмеженої свободи, бодай в годинах, нев’язаних службою. Яке це прекрасне почуття! . . Які чудові переживання супроводжали мене, коли охота завела на прогулянках на Володимирську гірку або до парку Купецького чи Царського! Чарів ний вигляд на Дніпро, на його лівобережні простори, що губилися в блакитній далечині, покриті безкраїм зеленим килимом. Старші люди часто годинами про стоювали, спостерігаючи величавий спокій повільної течії води, на якій час від часу з’являлися маленькі пароплавчики — „копєєчки" — як їх тоді звали, що перевозили людей на протилежний берег, т. зв. Тру- ханів острів. Там містилося невелике селище з оригі нальними хатками на палях. Треба сказати, що того часу пологі береги Дні пра біля Києва зовсім не були штучно підвищені й зміцнені, так що весною при розливі ріки вода вільно виступала з берегів і розливалася широко- далеко, особливо на Лівобережжі, утворюючи вели чезне море навкруге і затоплюючи далекі простори. Одначе, людське прагнення жити поблизу великого міста не спиняється перед природними стихіями, тільки змушує людей забезпечувати свої хати вими слами розуму. Труханівські мешканці придумали за- НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1967 39
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
