Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
треба зробити щось таке, що в корені змінило б ситуацію, і я в цьому раптовому пориві почала за певняти матір, що все зміниться, що ось треба тільки почекати, напружити силу й волю. І цікаво, що такій певності тону хворі вірять, підбадьорю ються. Але батько дивився на речі реально. Я по чала метушитися, шукати посиленої медичної допо моги. Сестра йшла назустріч моїм бажанням, кли кала лікарів на консиліюм, хоч наперед знала мар ність цих заходів. Але це заспокоювало батька. Вис новки лікарських нарад були відомі їй одній, а нам все вона переказувала в затушованому виді. Сестра не жалкувала жадних фінансових витрат, ретельно виконувала найменші поради лікарів. Пам’ятаю, що радилося класти на живіт навпереміну гарячі й хо лодні компреси, щоб збудити чинність кишок, і се стра це сама робила кожних п’ять хвилин вдень, вночі, не зважаючи на те, що сама була в останніх місяцях вагітності. Потім радилося класти компреси із спирту. Щоб не обпікати шкіри, сестра купувала одеколон і з нього робила компреси. Все це, зви чайно, нічого не помагало, але створювалось вра ження, що щось робиться, що може вдасться на трапити на те, що поможе, створить чудо. Від того часу у мене залишилася на все життя відраза до запаху одеколону. Треба було для батька створю вати ілюзію, і сестра до цього наполегливо змагала. Нарешті лікарі перейшли на ін’єкції морфію. Ми з батьком про це знали. Бачили, що мама після ін’ єкції заспокоювалася і спала, і нам хотілося вірити, що йдеться до поліпшення. Одного такого дня, коли мати після ін’єкції з полегшенням віддихнула, вона, дивлячись своїм ласкавим поглядом на нас, порадила батькові, щоб поїхав подивитися, що робиться там у нього в пара фії. Ця добра душа і в ті хвилини важкого страж дання не переставала турбуватися за нас. А щоб, мовляв, йому не було сумно, то нехай візьме мене з собою. Вона бачила, що безнастанний напружений стан зле впливає на слабке батькове здоров’я і від важилася віддалити його від себе в такий критичний час, коли сама, як видно було з дальших її слів, втрачала надію на одужання. — ,/їдьте, — казала вона, розлучаючись з батьком, — мені вже кра ще" — мужньо заспокоювала вона його. А проща ючись зі мною, матуся раптом перехрестила мене і, вказуючи на сестру, потиху сказала: „Пам’ятай, доню, це твоя друга мати". ■— Сестра це чула, але й оком не показала свого зворушення. З того часу вона стала для мене дійсно другою матір’ю. Десь по 10-ій годині вирушили ми з батьком на село. Слова материні весь час гучали в моїх вухах, але все ще хотілося надіятися. Дома побули ми з батьком одну добу, але тієї ночі я ніколи не за буду. Стомлений батько дуже довго перевертався з боку на бік і нарешті заснув. Я чула його спокійне дихання, а сама ніяк не могла заснути. Нарешті під ранок і мене сон зміг. І нараз сниться мені, ніби ми з мамою їдемо в Києві вуличкою, що простягається від Михайлівського фонікулеру. При повороті біля Флорівського манастиря на Поділ, мама раптом спи нила кучера і каже мені: ,,А тепер, дочко, вилазь, далі я поїду вже сама". Я трохи сперечалась, але мама наполегливо стояла на своєму: „Ні, ні, вилазь, я поїду сама". Прокинувшись, я якось не надала значення цьому сну. Поснідавши вдома, ми з батьком вирушили на зад до Умані. По дорозі нікому з нас не хотілось говорити, хоч ми з батьком мали завжди тему для розмови. Був чудовий весняний день. Поля зеленіли, жайворонки заливались у вишині, чисте свіже по вітря переповнювало груди, аж людина захлиналася. Важко описати чудову весну на нашій Україні, коли все пробуджується до життя, поля зеленіють окса митним килимом, що простягається в недозірну да лечінь, луки вкриті першими весняними квітами, ■—■ все це оповите незрівняним прозорим чудовим по вітрям. Яке чудове те повітря! Не дивно, що на Україні так мало було захворювань туберкульозою. А та безкрая Уманська рівнина! Дивлячись на цю картину, людина ні про що не думає, тільки до сп’я ніння насолоджується красою природи. Зрозуміло, що й моя молода душа підлягала тій чудовій кар тині, тим більше, що на віддалі надія на чудодійний кінець нещастя більш діє і заспокоює. А батько ду мав свою думу. В такому настрою наближалися ми до Фонтан ної вулиці, де жила сестра. Але в’їжджаюємо у двір, і відразу страшна дійсність стала перед очима: біля ґанку стояло віко від приготовленої домовини. Я ви скочила перша з брички і без тями влетіла в залю, де вже лежала матуся, вдягнена і приготована до покладення в труну. Не встигла я й крикнути, як чиясь сильна рука міцно схопила мене за руку, і я почула придушений голос: — Ніодної сльози! Життя вашого батька від того залежить, — говорив лікар, якого сестра по кликала, очікуючи приїзду батька і побоюючись трагічного впливу першого враження при погляді на мертву. Я оглянулась, побачила пронизливий по гляд лікаря і . . . закам’яніла. Цей стан не покидав мене протягом цілого року. Ніби у сні пригадую, як батько увійшов, ки нув перший погляд на маму і відразу перевів його на мене. Я стояла як стовп, і це, видно, зробило своє враження на старенького, приголомшеного го рем батька. Що властиво сталося зі мною? Важко відпові сти. Сказати б — велике напруження волі, — так ні, бо, мабуть, в той час я не була в стані його вжити над собою: занадто великою втратою була для мене смерть любої матусі, — я ж була „маминою донею". Очевидно, наступило отупіння перетомлених нер вів — процес чисто фізіологічний — характери стичний для переживання першого моменту драма тичної події. Але потім? . . Важко уявити собі стан, коли людина перестає реагувати на всі явища при роди, на всі виявлення і духової сфери, —- взагалі, на все, що діється у всесвіті. При цьому думка пра цює, докоряє чуттю: де ті душевні муки, що з’яв лялись у мене в житті при найменших психічних вра женнях, де ті рясні сльози, що часто потайки про ливалися над найменшими подіями, що зворушували мій душевний світ? (Продовження буде) 40 НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1967 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
