Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
Це піклування може іноді було й зайвим, трохи нездоровим, одначе ублагороднювало молоду душу, створювало царство краси, прагнення до пізнань ліпшого невідомого, посилювало віру в людину, в правду і любов. Тим молодість набирала форми чогось гарного, що залишалося в згадках лю дини на все життя і часто було провідним мірилом усього дальшого життя. Таке виховання спиралося на погляді, що поринути в буденщину, життєві тур боти й бруд людина завжди встигне, але завести до свого життя зворотну послідовність — річ майже неможлива. Тому можна більше виправдати піднесе ність у стосунках між молодими людьми того віку, ніж спрощення теперішнього матеріялістичного часу. Вертаючись до наших відносин із Антоном, треба сказати, що між нами не було зайвих слів, а тим більше сильніших виявів почуття, одначе, кожний з нас відчував, що ми не байдужі одне од ному. Ця наша стриманість робила наші взаємини більш загадковими і цікавими. Ми рідко бачились. Під час вакацій доводилось зустрічатися тільки тоді, коли наші батьки їздили на відвідини один до од ного, а в Києві ці зустрічі тим більше були немож ливими, бо на відвідини до пансіонерок пускали тільки близьких рідних. Тим більше були овіяні поезією побачення, яких вдавалося досягти ненаро ком, як наприклад, при спільній подорожі після ва кацій до Києва, якщо мені вдавалося умовити матір, що я вже можу сама їхати, що я вже не маленька. Цього можна було досягти у вищих 7, 8 клясах. До того мати звичайно мене супроводжала. А їхати треба було досить довго, майже 9 годин. І під час нашої спільної з Антоном подорожі молода дів чина діставала низку дрібних уваг, ніжних по глядів, а смеркнеться — несподіваного поцілунку руки, як ніхто не придивляється. Про допомогу, що вимагало фізичного напруження, не приходиться й говорити: де ж би там молодий чоловік, а ще й до того бодай трохи симпатизуючий, дозволив, щоб дівчина таскала чемодан, або дряпалася на другу спальну полицю в поїзді без того, щоб кавалер си лою своїх рук не поміг чи не висадив? Здебільшого не спалося, але потиху розмовлялося. Темами до розмов були далеко не матеріяльна буденщина, але питання з літератури, краса природи, товариські від ношення тощо. А якщо при цьому трапився між ін шим якийсь там поцілунок руки, то вслід за цим наступала мовчанка, солодка, тиха, хвилююча мов чанка, яка на очах у людей не могла супроводжу ватися дальшими виявами кохання. Гарячі поцілунки не давалися на людях, чи тим більше в присутності когось із знайомих, як це робиться тепер. Вони ви магали затишного куточка, куди людське око не проникало, але разом з тим такого куточка, що був би поблизу людей. В тих „украдених14 поцілун ках була сама поезія, але ми з Антоном так далеко не дійшли. Наша симпатія була на віддалі. Пригадую один випадок. Якось літнього дня на вакаціях виходжу я з хати (мені тоді було років 15). Іду двором, коли це кучер подає мені знаки на паль цях, що хоче щось сказати. Я підходжу, а він і каже: „Баришньо, сьогодні вночі приїздив верхи до нас черповідський панич. Ви, мабуть, чули, як собаки лементували. Панич розбудили мене, дали карбо ванця (дуже щедро! — ГІ. Щ.), щоб я втихомирив собак, і казали, щоб я нікому нічого не казав, окрім вас“. — ,,А що ж він тут робив?1' — питаю. — „Ні чого, походили попід вашими вікнами так з чверть години, потім вскочили на коня та й поїхали до дому". Молоду дівчину це, звичайно дуже звору шило, в душі повстало почуття дівочої гордости. В цій самій порі я почала відчувати, що є якесь інше почуття, ніж любов до батьків . . . Вертаюсь до сумного 1912 року. Отже, стоячи в церкві Михайлівського манастиря і знаходячись в стані повної апатії, відчула я чийсь впертий по гляд. Це був погляд Антона, який чомусь опинився теж у церкві. Мені стало якось неприємно, ніби хтось втручається в моє горе, що торкається тільки мене, і до якого нема нікому діла. Я поспішно ви йшла з церкви в напрямі дому. Антін мене догнав, мабуть, хотів потішити. Йому, як і цілій його ро дині, було відомо про хворобу моїх батьків. Почав він щось говорити, але мій душевний стан був такий, що не хотілося нікого бачити і нічого чути. Я відповіла йому дуже неввічливо і, може, навіть різко, і швидко поспішила вперед. З того часу я його не бачила. Пізніше тільки чула, що він того ж таки року скінчив семінарію, швидко після того оженився з дівчиною, познайомившись з нею в ко роткому часі, висвятився і став священиком в селі того таки Уманського повіту. Час минав. Від сестри доходили сумні, знепо- коюючі вістки. Я ходила як у пітьмі. Нарешті при йшов лист, що сестра перевезла матір до Умані, і що лікарі не дають жадної надії. Вона кликала мене приїхати. Звичайно, я над цим не роздумувала. Ді ставши відпустку, я поспішала додому. В Умані я застала маму в тяжкому стані. Вона лежала на канапі і майже весь час була під наркозою. Стурбо ваний батько майже не відходив від неї. Під впли вом цієї жахливої картини в мене пробудилося ба жання боротися із злою долею. Хотілось кричати, запевняти всіх, що смерть не сміє перемогти, що НАШЕ ЖИТТЯ — КВІТЕНЬ, 1967 39
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
