Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
(Закінчення) МАРТА (чоловікові): Що я тобі казала? Починається. ВАСИЛЬ: А яку книжку ви видали, прозу, чи поезії? ПОЕТ: Поезії. МАРТА: Василю, яка тобі різниця — проза, чи поезії? Все одно ти не будеш їх читати, ні прози, ні поезії. У тебе дуже хворі очі й лікар на довший час заборонив тобі взагалі читати. Вза-га-лі, розумієш? То кра ще змінити тему. Розкажи, Васильку, щось цікавого з останніх спортивних новин, про які ти знаєш дуже добре, а я тимчасом піду розшукаю кару. Не забувай про свої хворі очі! (ви ходить). ПОЕТ: А що у вас з очима, пане Колодо? ВАСИЛЬ: А ... воно... значить.. Та так, дрібнички, не варті уваги. ПОЕТ: Ні, ні, не кажіть так; справа зору — це не дрібнички. Маєте добрі окуляри? ВАСИЛЬ: Ще ні, але скоро матиму. ПОЕТ: Обов’язково носіть їх, це збереже ваші очі від усяких усклад нень. ВАСИЛЬ: Та носитиму вже, що ж робити. Я оце хотів сказати щось... і забув. Про що ж це я думав? ПОЕТ: Може про спортові новини? Ваша дружина казала, що ви ціка витесь ними. ВАСИЛЬ: Та цікавлюсь... Але не знаю ніяких новин тепер, бо вже давно газет не читав. ПОЕТ:: Це зрозуміло, бо коли хво рі очі... ВАСИЛЬ (перебивав): Та ні уне тому, що очі... Сусіди перестали по зичати. ПОЕТ: Ах, он яка причина! А хіба ви самі не купуєте ніякої газети? ВАСИЛЬЬ: Колись передплачували, а тепер уже й відвикли від того. ПОЕТ: Якже це так? Зовсім не чи таєте ніяких газет? ВАСИЛЬ: Ні, не читаю. ПОЕТ: А книжки — також ні? ВАСИЛЬ: Книжки? Ой-ой-ой, я вже й забув, коли ту книжку в руках тримав. ПОЕТ: Але ж ви письменна люди на. Якже ви можете жити без друко ваного слова? ВАСИЛЬ (позіхаючи): Та можу. Живу якось. ПОЕТ: Виходить, що ви читаєте тільки числа на долярах: один, п’ять, десять і тому подібне. Єдине читан ня, яким ще цікавитесь! ВАСИЛЬ: Я не розумію... Ви що, ображаєте мене? ПОЕТ (спалахнув гнівом, нервово ходить по сцені) : Ні, я ще вас не ображаю, але зараз, здається, буду, бо вже в мене сил немає, дивитись мовчки на таке мерзенне отупіння. ВАСИЛЬ: Ви не маєте права так до мене говорити! ПОЕТ: Ні, саме я маю право! Біль ше, як хто інший! Ви пообростали долярами, як ті, зі щетиною, — са лом, і втрачаєте поступово людську гідність. Подивіться на себе тепер: пообкладались пакунками з різними ганчірками і світу за тим не бачите. ВАСИЛЬ: Що-о-о? Ганчірками? Та тут одна сукня моєї дружини коштує сімдесят, ні, дев’ятдесят долярів! На віть дев’ятдесят три! Це вам, шанов ний пане, не ганчірка! ПОЕТ: О, як дуже я вас образив! І який ви чутливий... Якусь там ган чірку ви хвалите, захищаєте, цікави тесь нею. А до слова людського, яке стримує людину від уподібнення до машини, до слова рідного, яке тут, на чужині, не дає нам стати безбарв ною плямою в гурті інших людей,— до цього ви байдужі. Ви майже з гордістю заявили, що вже й не при гадуєте, коли тримали книжку в ру ках (хапає Василя Колоду за груди). То хто ж ви після цього, хто? У вас не тільки прізвище Колода, ви вже самі, як та колода дерева. ВАСИЛЬ: Лишіть мене, чого ви причепилися до мене? Ось, нате гро ші, я куплю вашу книжку, навіть дві куплю! (Виймає гроші). ПОЕТ: О, вже й гроші знайшлися! А ваша дружина казала, що лиши лось у вас кілька центиків... ВАСИЛЬ (протягує гроші): Ось, маєте... Я купую одразу дві книжки. ПОЕТ: Але не в мене. Я не хочу, щоб ви тримали мою книжку у ва ших руках. Тримайте вже ці ганчір ки! Заховайте ваші гроші! ВАСИЛЬ: То що вам від мене тре ба? Дайте мені спокій! ПОЕТ: Спокій, кажете? Ви його й так за багато маєте! Від вас не за шкодило б і забрати трохи того спо кою. І я це зроблю найближчим ча сом. ВАСИЛЬ (перелякано): Що ж ви зробите? ПОЕТ: Не лякайтесь, я не заб’ю вас... Я тільки напишу про цю нашу зустріч. І коли не ви, — бо ви вже занадто отупіли для того — то бодай ваші знайомі пізнають вас і скажуть вам слово, на яке ви заслуговуєте. ('Поет виходить. У нього з рук па дає на землю книжка, але він її не помічає. Василь завмер, обхопивши голову руками. Вбігає Марта з пере ляканим обличчям). МАРТА: Що тут було? Що стало ся? Чому він хапав тебе за груди? І чому ти при тому мовчав, йолопе? ВАСИЛЬ: Бо він, здається, мав ра цію. МАРТА: Що ти верзеш, опам’ятай ся! Хіба може мати рацію людина, яка збиралась тебе бити? ВАСИЛЬ: Може... МАРТА: О, жах, я не пізнаю тебе! Чому ти не кричав, чому не кликав поліцію? Ти б міг, як потерпілий, взяти цього типа на суд і отримати великі гроші. Може навіть цілу ти сячку долярів! Боже мій, такі гроші були на дорозі і ти втратив нагоду отримати їх. Читай більше, то може порозумнішаєш хоч на старість, де ревино! Пішли!.. ВАСИЛЬ: Та це так... (Василь і Марта, забравши пакун ки, виходять. Вбігає Оля, за нею Богдан). ОЛЯ: Не догнав, не догнав!
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
